Iз рідним краєм назавжди

0
34

Поліський район Київської області зазнав значної шкоди внаслідок аварії на ЧАЕС. Радіоактивний фон і забрудненість ґрунту смт Поліського і деяких сіл району були в 10 разів вищі, ніж у місті Чорнобиль. Лише восени 1989 року Радою міністрів УРСР було ухвалено рішення про відселення цього селища і ще 26 населених пунктів, яке тривало до 1999 року. Із району було евакуйовано 30 тисяч чоловік із 37 тисяч.

Серед виселених тоді був і житель Поліського Дмитро Дмитрович Герасименко. Нині він знайомий багатьом землякам не тільки як тамтешній самосел (один із кількох чоловік!), а і як талановитий поет, котрий чимало віршів присвятив рідному краю. Щоправда, почав їх писати вже після відселення. Випустив чотири збірки, готує до друку п’яту.

Дмитро тут народився, закінчив школу, потім — Чернігівський педагогічний інститут. Працював учителем фізкультури у школах Поліського району. А ось батьки його були нетутешні: тато у 1947 році приїхав із Харківщини, після війни закінчив курси, і його направили працювати в пожежну охорону. Мама — з Чернігівщини, де вони колись і зустрілися. Мамине село Кобижча (з її розповідей дітям) було чи не найбільшим селом у колишньому СРСР, із чотирма церквами і сімома колгоспами…

Герасименки-старші дали життя чотирьом синам: усі вони вважають себе поліщуками. Батьків уже немає на світі. А брати, дякувати Богу, всі живі. Тільки пороз’їжджалися по Україні: троє на Київщині — у Переяславі, Рокитному та герой нашої оповіді — у Фастові, а четвертий — в Одесі. Дмитро, втім, дуже часто навідується у Поліське. Тут йому найбільше подобається. Тому цікавлюся його нинішнім життям.

— У Поліському поруч нашого будинку — річка Уж, — розповідає чоловік. — Із нами тут і внучка Владиславка (нині третьокласниця) на канікулах кожне літо: купається в річці, на дереві свій «будиночок» має. Взагалі місцеві знають, що в Поліському є три «точки» — дуже забруднені радіацією місця, куди не варто ні ногою. Але, як на мене, то й у Києві багато радіації, і з екологією в місті погані справи. Нині не можна сказати, що Поліське забруднене. Колись воно справді було таким. Ми самі хотіли виселення, але нас довго не чули. Навіть виходили на акції протесту з вимогою пришвидшити переїзд. Бо в дітей кров із носа йшла часто… А як виїхали — минулося. Тепер же ситуація змінилася: ми з дозиметрами оббігали кожну вулицю, у лісах радіацію часто вимірювали, перевіряли гриби та ягоди — в основному чисто. Ростуть біля хати фруктові дерева. У кожному дворі колись були свої садки, та вже здичавіли, рідко плодоносять. Ми нічого не садимо, користуємося тим, що є. Усе їмо: вишні, яблука, малину… І, звичайно, рибу, яку я вловлю в Ужі.

Коли Дмитра Дмитровича з родиною переселили на Харківщину, батьківський будинок у Поліському за якийсь час завалився. «Допомогли» мародери: зняли дах, вікна. Згодом, навідуючись у рідний край, він довго виношував мрію сюди повернутись… А тоді почав втілювати її у життя. Працюючи вахтовим методом диспетчером у пожежній частині, у Поліське їздив частенько. Тож придивився підходящу не дуже зруйновану хату, біля якої жили люди і у дворі був колодязь. Відновили з дружиною іще один будиночок по сусідству. Тепер туди часто навідуються гості — поліщуки, яким болить рідний край. Дмитро Дмитрович певен: «Люди хочуть не просто приїхати і сьогодні ж — назад. А походити там, де молодість минула, де все рідне до болю, поринути у спогади… Я теж цим живу. Як вам пояснити? Якщо коротко: живу у світі, який сам собі придумав…» На цей час у Поліському офіційно проживає три особи. Час від часу ще дехто приїжджає, з ким пан Дмитро зустрічається.

У Дмитра Дмитровича дві дорослі доньки — Аня і Женя. Одна — в Києві, друга — в Куп’янську Харківської області. Туди їх родиною евакуювали 1999-го. Та через кілька років доля повернула в інше русло — подружжя розлучилося. Дмитро одружився вдруге й переїхав до Фастова. Але з доньками та колишньою дружиною спілкується по-дружньому. У Дмитра Дмитровича гармонійні стосунки з другою дружиною, яка не лише берегиня домашнього вогнища, а ще й порадниця, секретар-друкарка, врешті-решт — комп’ютерний «бос» для свого чоловіка.

Краще від багатьох слів розповідь про дивовижного поліщука підсумують рядки з його вірша, присвяченого рідному краю: «Волошки сині там, як небо, і сон-трава, берези сік. Нам долі іншої не треба, де жив — закінчувати вік».

Тетяна РЯБОКЛЯЧ,

Київська область

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here