Боєць Дмитро Блохін побрався з волонтеркою, з якою після поранення познайомився в госпіталі

0
45

Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною у столичному госпіталі, де чоловіку ампутували пальці руки та лікували тяжке поранення, а Лілія допомагала йому як волонтер. Невдовзі вони побралися. І хоча живуть сім’єю лише понад три роки, та їхнього щастя вистачить на багатьох.

Боєць 30-ї окремої механізованої бригади Дмитро Блохін пішов на війну на Донбасі з перших днів і пройшов чимало гарячих точок — Савур-Могилу, Степанівку, Красний Луч, Дебальцеве та інші. 3 червня 2015 року поблизу селища Луганське на Світлодарській дузі він отримав тяжке поранення за зовсім мирних обставин. Тоді він зранку стояв на посту і залив окропом вермішель швидкого приготування, щоб поснідати, аж раптом почався обстріл. Вороги гатили великокаліберними мінами прямо по наших позиціях, але покинути їх бійці не могли, бо зазвичай під таким «прикриттям» відбувалася атака диверсійно-розвідувальних груп. Тож хлопці кинулися в окоп, і майже відразу їх накрила 120-міліметрова міна. Живим iз наряду залишився лише Дмитро…

«Я не міг поворухнутися, тому що не відчував тіла, — пригадує чоловік.— Поруч лежали мертві побратими. З останніх сил покликав на допомогу — ледве прохрипів, проте мене почули і стали надавати допомогу. Я до військової служби закінчив медичне училище, тому підказував своїм рятівникам, що потрібно робити. А поранення було серйозним — мені вирвало м’язи на руках і ногах, відірвало частину пальців на лівій руці й понівечило голову. Це була  мінно-вибухова травма, яку медики вважають однією з найтяжчих. Мене ледве довезли до лікарні в Артемівську, потім доправили у Харків, а звідти літаком — у військовий госпіталь до Києва, де переніс із десяток операцій, хоча декілька осколків досі сидять у тілі та голові — навіть лікарі дивувалися, що я зміг вижити, і запитували, звідки в мене стільки оптимізму».

Коли його з реанімації перевели у відділення гнійної хірургії, то сюди часто навідувалася волонтер Лілія, яка ще з 2014 року допомагала тяжко пораненим бійцям, купувала ліки, продукти, речі. Вперше побачивши Дмитра, навіть вона, яка бачила тут багато страшного, мало не знепритомніла — він увесь був забинтований. Тож потребував неабиякої допомоги, зокрема й психологічної, яку й стала надавати йому Лілія. Вони багато часу проводили разом, і Діма став відчувати, що закохався у цю мало не на 20 років старшу жінку. Він не приховував цього ні від оточуючих, ні від неї — навіть писав вірші. Волонтерці він також припав до душі, але спочатку вона не виказувала своїх почуттів — мала гіркий досвід першого шлюбу, та й умови, в яких вони закохалися, були далеко не романтичні…

І все ж, любов краще за всі на світі ліки допомагала Дмитрові швидко одужувати — і він робив для цього все можливе, не шкодуючи себе. Тож невдовзі зміг пересісти в інвалідний візок, який йому роздобула Лілія. Вона ж і возила його по госпітальному подвір’ю на прогулянки. Згодом поранений перейшов на милиці, а незабаром став ходити з палицею, допомагав жінці готувати волонтерські пакети з ліками, продуктами, речами. Навіть лікарі дивувалися такому швидкому одужанню, а Дмитро лише посміхався загадково — в нього був дуже сильний стимул.

Коли його перевели на реабілітацію до Ірпінського госпіталю, то закохані перейшли на цілодобове телефонне спілкування. Потім був місяць справжнього випробування почуттів, коли Дмитро поїхав на реабілітацію в Словаччину. Він настільки засумував за Лілією, що одного разу не витримав і запропонував їй по скайпу: «Виходь за мене». Жінка ледве втрималася, щоб не погодитися, але змогла перевести все на жарт, мовляв, це в нього прояв ностальгії за батьківщиною. Навіть коли вони з подругою зустрічали Дмитра в аеропорту «Бориспіль», і боєць просто посеред залу став на коліно і подав їй обручку з пропозицією руки і серця, вона утрималася від згоди. Проте постійні його зізнання в коханні, а надто ж палкі прояви почуттів переконали жінку, що цей хлопець — її доля. Вони розписалися. 

Вiдтодi пара — нерозлийвода. «Ми все любимо робити удвох. — щиро говорить Дмитро. — Навіть мити посуд чи пекти пироги — головне, щоб бути разом. Дуже люблю робити дружині сюрпризи — дарую квіти, приношу зранку каву в ліжко… А ще ми ходимо в госпіталь, де Лілія допомагає пораненим бійцям, а я підтримую їх морально, показуючи власним прикладом, як потрібно реабілітуватися після тяжких травм. Хоча й сам досі вживаю таблетки, погано сплю через головний біль, але стараюсь не піддаватися, переборювати негаразди силою духу, якої у мене вистачить на кількох. А ще підказую їм, як оформлювати документи на інвалідність, отримати разову матеріальну допомогу та інші виплати, оскільки сам це пройшов». 

Дивлячись на цього енергійного чоловіка, поранені бійці заряджаються його оптимізмом і навіть не здогадуються, що він теж страждає на пост­травматичний синдром, вживає знеболювальне, погано спить від воєнних жахів, періодично проходить реабілітацію. Та Дмитро не піддається депресії. Він активно займається спортом — навіть взяв участь у марафоні морської піхоти в Америці, в якому виступали колишні військові з багатьох країн світу, які мають тяжкі поранення. А ще виробив власні правила психологічної підтримки, в яких основними пунктами є: радіти життю за будь-яких обставин, уміти визнавати свої помилки та виправляти їх. І кохати так, щоб цього почуття вистачало на двох на довгі роки… 

Микола ПАЦЕРА

На фото: Дмитро Блохін з мамою Тетяною Блохіною

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here