Хрестики на полотні, що складаються у долю

0
96

Українці з особливим трепетом і шануванням ставляться до тих вишиванок, що були створені найріднішими людьми.

Сьогодні вишиванкою нікого особливо не здивуєш. Мода на неї не минає, і багато хто час від часу дістає зі старих родинних скринь уквітчані сорочки і з гордістю одягає прабабусину, бабусину чи й мамину. Але далеко не у всіх збереглись такі раритети. Та не біда. Немає старовинних — сучасні майстрині вишиють такі, що очей не відвести.

Щоправда, за вишивання візьметься далеко не кожна. Для багатьох вишиванка залишається своєрідним сакральним одягом. Здебільшого той, хто її носить, вірить в її силу, в магію кольору і малюнку. А ще — в ту енергетику, що передають своїм виробам вишивальниці. Не дивно, що в родинах з особливим трепетом і шануванням ставляться саме до тих, що були створені найріднішими людьми.

У вишиванках Галини Білявської з села Лозове, що в Деражнянському районі на Хмельниччині, ходить її рідня. На продаж заради грошей жінка не вишиває. Бо ж це заняття не для заробітку, а для душі.

Уже майже три десятиліття жінка не розлучається з голкою. Чимало автентичних виробів було створено нею. Розпочалося все з простої юнацької цікавості — всі дівчатка хоч раз пробували викласти свій хрестик на полотно. Але з роками все переросло у серйозне, майже професійне захоплення.

Потроху почала опановувати різні техніки. Потім взялась за вивчення узорів, що характерні для різних регіонів. Так подільська вишивальниця почала виводити голкою на тканині лемківські, поліські, київські, чернігівські… узори. У кожній вишитій смужці, знаку, квітці — ціла історія того чи іншого регіону. Всі вони різні: одні нарочито веселі, інші підкреслено серйозні, деякі сумні, деякі вражаюче чисті. На них дивишся і уявляєш людей, які придумували ці знаки, бачиш їхні життя і долю.

Своя вишивана доля і у Надії Розвори із Летичева. Ну як було дівчинці, в якої вишивали і мама, і сестри, не взятись за голку та нитки. Розпочинала із найпростішого — невеличких серветок. А коли записалась у шкільний гурток з вишивання, побачила, що окрім хрестика існує багато різних технік. Тож пробувала і навчалась кожної.

Не забула про улюблене заняття і в студентські роки, і потім, коли почала працювати, створила свою сім’ю. З кожним роком додавалось обов’язків та й усяких житейських проблем. Та попри це про вишивку ніколи не забувала.

Шила різне — подушки, скатертини і серветки, навіть картини. Але до рушників і сорочок у майстрині особлива любов. У вишиванки одягнула всю свою родину — чоловіка, дітей, онуків. Та й сама з гордістю носить свої вироби. Вся сім’я любить своє, українське. А якщо воно ще й зроблене маминими та бабусиними руками — то ціни йому немає.

Годі й казати, що донька та онучка теж не уявляють себе без вишивання. Але свою любов до цієї справи Надія Миколаївна прищепила не тільки їм, а й багатьом своїм землякам. Понад тридцять років вона працювала вихователем у дитсадку. І майже всіх своїх маленьких вихованців навчила вишивати.

Нехай не всі захопились цим так само, як і вихователька, але кожен запам’ятав ці перші уроки, а головне — змалечку полюбив оте своє, рідне, українське, що із хрестиків на полотні викладається у рушники долі та вишивані сорочки.

Мине час, і колись хтось дістане зі своїх родинних скринь як неоціненне багатство вишиванки, що створені руками сучасних майстринь. І в них будуть вже наші долі і наша історія.

Ірина КОЗАК,

Хмельницька область

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here