«Для коханого я така собі „Булітка звичайна“… Хоча, сподіваюся, що незвичайна»

0
87

Вікторію Булітко називають новою зіркою українсько­го театру, кіно та гумору. У творчому портфелі уро­дженки Запоріжжя головні ролі у виставах відомого столичного Театру на По­долі, а також понад сорок ролей у кіно. Однак Вікторія — одна з найвпізнаваніших резиденток «Дизель Шоу». Про неї у народі кажуть: «А, це та маленька-руденька? Та знаємо!». Зараз «дизелі» — у гастрольному турі Україною. Незабаром дадуть концерт і у Львові.

— Вікторіє, «Дизель Шоу» відзначило чотири роки з дня першого виходу. Яке, на вашу думку, головне досягнення проекту?

— Досягнення, що із ідеї ми виросли до великого проекту, який знають у всьому світі. За­лишилися разом, стали твор­чою родиною. Ми підрахували, що за чотири роки загалом про­вели на сцені рік, десять разів обігнули у поїздках Земну кулю та дали понад 500 концертів. І ще кожен вивчив по 6000 сторі­нок тексту. Вагомо?

— Стартують зйомки ситко­му «Вижити за будь-яку ціну». Розкажіть про свою героїню.

— Моя героїня добра, світла та ніжна дівчина, дружина. Ми перенесемо в серіал «родину» Саші та Віки, яку глядач пам’ятає із номерів «Дизель Шоу» та про­екту «Дизель Ранок», — і саме у такому форматі у нас буде мож­ливість детальніше розкрити глибину та характери наших ге­роїв. Більш скрупульозно пока­зати їхні стосунки та внутріш­ній світ, який у коротких номерах та виступах показати не завжди вдається, адже треба постійно жартувати.

— Ви знову «подружжя» із Олександром Бережком. Ваші справжні половинки не ревнують?

— Мені здається, Альоні на­віть приємно, що саме я гра­тиму «половинку» Саші. Впев­нена, вона вже звикла до мене та ставиться однозначно не як до конкурентки, а як до актри­си, колеги свого чоловіка. Хоча нещодавно я подарувала Саші шапку, і Альона пожартувала: «Може, тебе Віка буде тепер одягати?». Мені теж пощасти­ло із моєю другою половинкою, яка розмежовує моє життя — на те, де я на сцені, та те, де вдома. І вдома я для нього — Віка, або така собі «Булітка звичайна»… Хоча, сподіваюся, що незвичай­на (Сміється — Г. Я.). Мій коха­ний розуміє — де я, а де лише образ. Хоча, звичайно, для ро­лей ми, актори, багато беремо із особистого життя та тих емо­цій, що пережили самі або наше оточення.

— Чи правда, що спеціаль­но під вас вводять нову роль у другий сезон серіалу «Па­паньки»? Що це буде за об­раз?

— Чесно скажу: нам, дівчатам «Дизель Студіо», коли «пацани» пішли зніматися у «Папаньки», було сумно. Це не про ревнощі — ми поважаємо працю хлопців — це про те, що ми звикли одне до одного, до того, що працю­ємо разом. Разом — у турах, на сцені, в кадрі. І тоді я придума­ла: треба зіграти у цьому серіа­лі! І подумала я про образ Жені Гашенка… З урахуванням, що прихильники його постійно жа­ліють, пишуть: та скільки ж Ні­кіта буде терпіти свою дружину Іру, як він може її любити і все пробачати, — вирішила я Нікіту врятувати. Запропонувала про­дюсерам створити «трикутник», щоб у Нікіти зав’язався роман, це був би дуже цікавий пово­рот, погодьтеся. Герой захоплю­ється іншою жінкою, не схожою на Іру, — і саме тоді, можли­во, його дружина замість пре­тензій та докорів відчуватиме щось інше… Вже не до побуто­вих істерик, правда? Одне сло­во, продюсери покликали мене до себе та повідомили: ми напи­сали для тебе роль, будеш із Ні­кітою. І мені буде дуже цікаво зі­грати цей неоднозначний, проте яскравий образ!

— Під час нещодавньо­го американського туру ви з Яною Глущенко займалися фітнесом, підтримуючи одна одну. А хто вас підтримує та надихає у житті, коли ви по­чинаєте реалізовувати нові задуми?

— Знаєте, я дуже самостій­на людина. Чи то так виховали, чи то характер такий — завжди шукаю та знаходжу підтрим­ку у самій собі. Проте, звичай­но, підтримують чимало людей — батьки, коханий, друзі. А на­дихає, захоплює саме життя. От весна, наприклад, — бачу, як розпускається листячко, квіти, природа оживає — і вже мені ра­дісно. Дуже люблю тепло, хоч і народилася у січні. А взимку обожнюю затишок. Сидіти вдо­ма під ковдрою, пити чай. Диви­тися на вогонь, спілкуватися із близькими. А на творчість може надихнути все, що завгодно. Я заряджаюся від самої творчос­ті. От подарували нову гітару, я взяла її до рук, відчула її — і на­родилася нова пісня. Тобто на­віть новий музичний інструмент надихає.

— Як часто навідуєте бать­ків? Чи маєте час на зустріч з подругами?

— От тільки-но була на зустрічі зі своєю одногрупницею, подру­гою, кумою. Вона теж актриса. Давно не бачилися, проте нама­гаємося при кожній зустрічі гар­но провести час. Спілкуємося, щось радимо одна одній, під­тримуємо одна одну, вивчаємо життя. Причому це не стандарт­ні дівочі бесіди, нам це не ціка­во. А от про творчість, про по­шук образу, характеру для своїх героїнь — це наше. Батьків бачу рідко, зазвичай, коли буваю із концертами у рідному Запоріж­жі. Тоді — ніяких готелів, ночую вдома, а мама тішить мене свої­ми кулінарними «короночками». Наприклад, ікрою із баклажанів, м-м-м-м, так її готує тільки вона. А ще у червні у мене буде аж два вихідні дні, приїдуть до Києва батьки, і я вже відтепер планую, що цього разу покажу їм у сто­лиці.

— Цього року ви стали бі­лявкою. Колір волосся змі­нив настрій, сприйняття са­мої себе?

— Ой, здається, у мене ве­редливий характер… Потребую завжди змінюватися, не зали­шатися в одному кольорі. Та й щодо одягу: хоч і комфортно, завжди не можу ходити у спор­тивних костюмах та кофтах, — тож настає період комбінезо­нів, а потім — спідниць та суконь. А потім усього джинсового. Я ж дівчинка, що тут скажеш. Так і з кольором волосся: покайфува­ла білявкою, а потім погодилася із продюсером Олексієм (Бла­нарем. — Г. Я.) — і повернулася до рудого відтінку. Він і справ­ді більш виграшний на сцені, у кадрі, та й шанувальники вже звикли до мого рудого. Проте це не значить, що завтра я знову щось не зміню. Це ж так цікаво — бути різною.

— У кожному концерті «Ди­зель Шоу» є номер, де ви спі­ваєте і сама собі акомпануєте на гітарі. Самі пишете тек­сти?

— Тексти пишемо усі разом: автори і актори. Кожен з нас має право щось додати своє, зроби­ти текст смішнішим.

— «Дизель Шоу», зйомки у серіалах, тури… Що прино­сить найбільше задоволен­ня?

— Кожен із напрямів «Дизель Студіо» цікавий по-своєму. Біль­ше того, як каже мій тато, зміна виду діяльності — теж відпочи­нок. Приїхали із американсько­го турне — тут вже нові концерти «Дизель Шоу», а потім — всеу­країнські гастролі та зйомки у серіалах. Ми можемо бути різ­ними, а ще це дозволяє нам не з’їхати з глузду (Сміється. — Г. Я.). Можливо, продюсери так і придумали, щоб ми не «засто­ювалися» та не втомлювалися в одному жанрі.

— А яка ви вдома?

— Вдома я спокійніша, сер­йозніша, не так багато розмов­ляю, адже намагаюся зберегти емоції для сцени, набратися сил. Проте я така ж ніжна, чутлива, рідна для свого чоловіка. Просто акумулюю ту сонячну, запальну енергію для ролей і можу дозво­лити собі бути звичайною люди­ною поруч із коханим.

— Шанувальники дарують і квіти, й іграшки, і прикраси… Який подарунок вразив най­більше? Що сама собі любите дарувати? Ви шопоголік?

— Подарунків чимало, і я вдяч­на за увагу і завжди намагаюся подякувати у своєму Інстаграм. Один з недавніх презентів — ексклюзивні сережки із логоти­пом «Дизель Шоу»! Ще дарують квіти, іграшки, рюкзачки, бо я їх люблю. От постійний шануваль­ник якось презентував сертифі­кат у спа-салон. Є глядач, який на всі концерти та зйомки над­силає величезні букети та ко­шики із фруктами. На остан­ніх зйомках я ці фрукти забрала додому, а потім з’ясувалося, що то було для всіх до дня на­родження «Дизель Шоу». У нас також є одеський глядач, який дарує авторське взуття та сум­ки, що виготовляє сам. Чудові шкіряні речі. Поділився, що на­віть планує заснувати бренд із назвою на мою честь — все це про любов та повагу до твор­чості, які так важливо відчувати артистові. А сама я, так, певно, шопоголік. Не було у нас ди­тинства із розкішним вибором. Навіть коли з’явилися поль­ські, турецькі речі, батьки не мали великих бюджетів на по­дібні речі. Перші вагомі гонора­ри надихнули на такий собі го­лодний шопінг, коли купувалося все та дуже багато. Сьогодні вже розумію: великий гардероб не потрібен, орієнтир змістив­ся на якість та адекватну потре­бу. Хоча все одно я залишаю­ся жінкою і продовжую любити гарні речі — от із американсько­го турне привезла величезний ексклюзивний чайник.

— Це зараз ви відома ак­триса. Здійснилася ваша ди­тяча мрія?

— У дитинстві мене віддали до школи з фізико-математичним нахилом. Спочатку мріяла ста­ти вчителькою, потім лікарем. Але в якийсь момент почала спі­вати перед дзеркалом, копію­ючи відомих на той час артис­тів — і Майкла Джексона, і Брітні Спірс. Це мені дуже подобало­ся. Мікрофоном мені слугувала банка дезодоранту. Тоді я бачи­ла себе співачкою. У школі лю­била смішити однокласників, а потім увійшла до складу коман­ди КВК. На мене звернув увагу один із членів журі і запросив у Запорізький національний уні­верситет на театральне відді­лення. Батьки підтримали. А вже на першому курсі я працювала у Запорізькому Театрі молоді.

— Яким був ваш перший го­норар?

— Це була скромна зарплата першокурсниці-акторки. Най­більше задоволення отримува­ла від того, що роблю те, про що мріяла. Моя перша виста­ва «Пригоди Мойдодира». Уяв­ляєте: стою на сцені, мені апло­дують, дарують квіти і за це ще платять зарплату. Це було при­близно 34 гривні. Звісно, не космічні гроші, але навіть на них я могла собі купити щось смач­неньке.

— Як стежите за фігурою? Сидите на драконівських ді­єтах?

— Вася Вірастюк якось ска­зав, що бутерброди — найжахли­віша і некорисна їжа, що погано впливає на наш організм. На га­стролях просимо, щоб на столах не було бутербродів. Намага­ємося правильно харчуватися. Алкоголь також практично не вживаємо. Хіба що на свято. За кулісами його точно не вживає­мо. Він не допомагає, а навпаки — заважає. У солодощах я себе намагаюся обмежувати. Але не обмежую (сміється. — Г. Я.). Ро­зумію, що не можна зловжива­ти. Раніше якось не любила со­лодкого, а зараз чомусь не можу без нього.

Галина ЯРЕМА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here