Василь Кузан: «Письменники будують фортеці духу, які не зможе взяти жодна ворожа сила»

0
195

Більше шести тижнів у Верховній Раді України тривало обговорення законопроекту про забезпечення функціонування української мови як державної. Нарешті минулого тижня за нього народні депутати проголосували. Документ передбачає українізацію всіх публічних сфер у державі.

Поет, член правління НСПУ та Закарпатського представництва ВО «Рух захисту української мови», лауреат багатьох літпремій Василь Кузан висловив свою думку щодо цього закону.

—Пане Василю, Ви самі починали писати російською…

– Свого часу я чотири роки жив у Санкт-Петербурзі, але на вибір мови вплинуло не так місце проживання, як система радянської освіти. Програму української та російської літератури складали так, що в учнів вироблявся стереотип, ніби справжня глибока поезія й проза існують тільки поза межами України. Ці переконання в’їдалися в нашу свідомість. У далекі 1990-ті я зустрівся з земляком, відомим письменником, лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки Степаном Жупанином. Він порекомендував: «Пиши, Василю, рідною мовою, бо чужою ти ніколи не напишеш щиріше й краще, ніж Єсенін та Пушкін, які виросли в тому мовному середовищі. Передати почуте так, щоб тобі повірили, можна лише тією мовою, якою тебе навчила говорити мати». Я прислухався до його думки. І дякую йому за ці слова.

—Рильський писав: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози вона хай буде».

– Нині про мову говорять скрізь і всі. Бо вона дорогоцінна спадщина, скарбниця духовних надбань народу. Тарас Шевченко писав, що наша мова «голосна та правдива, як Господа слово». Що тут можна додати? Майже чотири роки тому віце-прем’єр-міністр із питань культури В’ячеслав Кириленко виступив із ініціативою про введення квот для україномовного мистецького продукту в інформаційному просторі. Це викликало тоді шалене невдоволення серед частини носіїв російської культури, які проживають в нашій державі. Блискавично розлетілася інформація, що «55 українських виконавців та музичних гуртів не підтримали та засудили ініціативу Кириленка…»

—Чому підписанти хочуть співати російською?

– Дуже просто. Вони не хочуть залишитися поза мистецьким чи шоу-процесом (бізнесом), яким керують вороже до нас налаштовані елементи. І ми це маємо розуміти, але не йти на повідку в тих, хто є носієм ментальності агресора.

Частина з тих, що підписали заяву, є хоча й не безталанними, але легко піддаються маніпуляціям. Вони не знають ні рідної мови, ні власної історії, ні свого родоводу. Напевно, ніколи не читали в Олеся Гончара: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків…» Тому говорити про них марна справа.

Здивування викликає третя категорія – люди національно свідомі, високоінтелектуальні. Наприклад, співачка Руслана Лижичко переконана, що «Квоти – це від злиднів. Від того, що ми не хочемо або не можемо інвестувати у власний продукт, і щоб не заморочуватися, забороняємо все інше. Звичайно, з огляду на складний стан у країні, можлива дуже м’яка політика квот на українську музику в ефірі станцій відповідного формату… тимчасова й дуже поміркована», – читаємо на порталі «Захід.нет». Я не можу сказати, що вона неправа. Навпаки – кожне її слово на вагу золота. Але не в нас, а в суспільстві, яке ми тільки намагаємося збудувати. Руслана – житель світу, ось вона й мислить космополітичними критеріями. До речі, більшість геніїв людства були такими й творили на благо всіх. На жаль, нині наші ментально-політичні умови не дозволяють нам бути космополітами.

—То хто відбирає мову нашої нації?

– Серед сотень заборон української мови та культури за останні століття зупинюся на кількох пунктах. У 1970 році в Радянському Союзі підписали наказ про захист дисертацій лише російською. У 1983-му так званим Андроповським указом ввели 15 % надбавку до зарплати вчителям росмови та літератури. У 1984-му перевели діловодство в музеях на російську, а в 1989- му законодавчо закріпили її як загальнодержавну. Ще трохи, і ми б залишилися без мови… Гібридна війна почалася ще тоді.

Вже наведені факти переконливо свідчать про прагнення Росії витіснити всі мови, а найперше українську, навіть із повсякденного вжитку. Додайте сюди ще й фізичне знищення носіїв культури – розстріли письменників, кобзарів, науковців, відправка в табори, заборона публікуватися, вбивства геніїв, доведення до самогубства…

Гібридна російсько-українська війна – неоголошена, підступна. Вона спрямована на знищення душі народу, гідності та мови. Хоча насправді оголошена ще в 1720 році царем Московії Петром І, коли той підписав указ про заборону книгодрукування українською. Чи ще раніше?

—Звісно, що набагато раніше…

– Авжеж. Якщо оглянутися ще на сто років назад, то можна потрапити під анафему неканонічного православного патріархату. Адже 1629 року цар Михайло за поданням патріарха Московського Філарета наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» Кирила Ставровецького. Дивна послідовність російської влади: єдність церкви й держави у справі загарбання нових територій, поневолення нових народів, нищення культур прослідковується ще з тих далеких часів аж до сьогодні. Тільки боротьба набагато жорстокіша.

Росія вже багато років бачить нас ворогом. У столітті інформаційних технологій вона всі зусилля спрямувала на захоплення цього простору. Нині наша свідомість, менталітет формуються в тому числі й тим, що чуємо й бачимо з екранів та на моніторах, із динаміків приймачів. Дуже багато дітлахів 3 – 6 років навіть на заході України вживають російські слова, засвоєні з мультиків. Свою роль відіграє й інтернет. Заборона дивитися російські телеканали мало впливає. А наша держава, на жаль, нічого не може протиставити.

Письменники воюють словом, захищають мовну територію. Будують фортеці духу, які не зможе взяти жодна ворожа сила. Біда в тому, що ми не навчилися економічно мислити, розбудовуємо державу не на ділі, а на словах. Віримо демагогам і популістам.

—То що нам дасть прийняття мовного закону?

– Він запізнився майже на 30 років. От якби його прийняли на початку нашої незалежності… Мені дуже подобається в цьому плані політика країн Прибалтики. Лише якщо людина знає мову та історію, якщо склала іспит на знання цих предметів – стає громадянином й має право обирати та бути обраною в органи законодавчої влади та місцевого самоврядування. Україна – надто демократична. Вона дозволяє ворогам нації не просто голосувати, а навіть висувати свої кандидатури на найвищі посади в державі. Ось у чому основна причина, що ми так погано живемо, маючи найбагатші у світі чорноземи та найбільше олігархів…

Василь ШКІРЯ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here