П’ятий рік на війні

0
173

Позивний «Шиша» Дмитро, взводний 25-ї повітрянодесантної бригади, отримав ще до війни, одразу після того, як 2013 року підписав контракт із ЗСУ. Командир кілька разів збився, вимовляючи прізвище бійця — Шишацький, натомість йому вдавалося сказати лише «шиша». Відтоді так і прилипло воно до Дмитра.

Чоловік не ображається, що його називають не «Скіф», «Скорпіон» чи, скажімо, «Сармат». Бо, як відомо, не позивний красить людину, а якраз навпаки. Та й дістав він його від хлопців за козацькою традицією. А звичай козацький Дмитро добре знає, адже територія Зачепилівського району, що на Харківщині, колись належала до Самарської паланки Війська низового запорозького. Там і нині розповідають легенди про те, як жили й воювали у сиву давнину запорожці.

Якщо добре подумати, то Дмитро Шишацький — сучасний козак. Бо хто такі колись були козаки? Воїни, які у важкі для України часи брали шаблю та рушницю і йшли захищати рідну землю. Отак і тепер козаками заслужили називатися ті чоловіки, які після вторгнення окупантів в Україну наділи на себе бронежилети і взяли до рук автомати, а не «ряжені», котрі на ярмарках лампасами й оселедцями тішать публіку. До речі, оселедця, а точніше, чуба колись козакові потрібно було ще заслужити, і носили їх як нагороду за звитягу.

«Шиша» такого не відростив, хоча вже й має право на це. Воює хлопець із перших днів війни. Згадує, як мати проводжала його.

— Воюйте, стріляйте, а зброї здавати не смійте, — казала ненька, і він дивувався несподіваному патріотизму ще молодої простої жінки, котра працює вихователем у дитсадку села Бердянка.

Уперше Дмитро зіткнувся з ворогом біля Слов’янська, який захопили головорізи Гіркіна-Стрєлкова, коли їхав визволяти місто від терористів. Мало хто тоді знав, що то були спецпризначенці російського ГРУ. Казали, що, мовляв, «ополченці». Та хіба могли «прості шахтарі», як стверджував пізніше Путін, захопити велике місто й утримувати його кілька місяців? Або коли дорогу їхній колоні перепинили нібито мирні жителі, які вимагали скласти зброю. Хто тоді знав, що серед натовпу діяла російська агентура, а решта людей — обдурені простаки, яким наобіцяли манни небесної…

Стріляти спершу важко. Це пізніше, коли загинуть твої товариші, коли на війні затверділо й узялося корою серце, стріляти у ворога не стало проблемою.

Війна стала геть кривавою поблизу Шахтарська, де загинуло чимало наших хлопців… Їм обіцяли підмогу артилерії, але її так і не було… «Шиша» дивом уцілів, коли всього за кілька сантиметрів від їхньої бойової машини десанту (БМД) лягла 82-міліметрова міна. Боєць тоді перебував на вулиці й дістав важку контузію, а його товариш у машині майже оглух.

На шахті «Бутівка» взагалі стало «весело»: на пост ідеш — свистять кулі, повертаєшся — знову вони «співають», не встиг висунути носа з окопу, як по тобі вже випустили чергу з кулемета. Територія вся прострілювалася.

— Тут головне — не втрачати пильності, не розслаблятися, не бути самовпевненим, інакше загинеш, — ділиться досвідом командир взводу Шишацький.

Він міг загинути скрізь — біля Слов’янська, Шахтарська, Авдіївки, а особливо неподалік Дебальцевого, де їм наказували триматися до останнього, поки президенти вели перемовини у нормандському форматі. І якби не втрималися, то умови «перемир’я» були б набагато принизливішими, ніж вони є сьогодні. А головне, тоді Путін поставив свій підпис під документом — після цього Росія вже не відкрутиться, що вона до цієї війни ніяким боком. У тому є заслуга таких, як Дмитро, — живих і мертвих. І спаплюжити їхню пам’ять, ставши на коліна перед Путіним, як дехто пропонує, ніхто не має права.

Якщо порахувати строкову службу, то хлопець перебуває у війську ось уже вісім років. Спочатку був кулеметником, потім водієм бойової машини, нині командує взводом. Академій не закінчував, але доріс до офіцерської посади. Командує молодими, які нещодавно прийшли служити, і вдвічі старшими за себе, що в батьки йому годяться. Тут головне не наказ, а авторитет командира. До речі, воює Дмитро разом із батьком, який служить старшиною в його батальйоні.

— Я мрію покупатися в Чорному морі на пляжах Феодосії, де служив строкову в морській піхоті, — зізнався сержант Шишацький, — але мушу спершу дійти до кордону, стати на ньому міцною стіною, аби Україна була єдиною.

Гадаю, що мрія Дмитра та всіх українців здійсниться. Аби лише політики не зрадили їхніх сподівань.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here