Пішов, щоб захищати

0
285

Коли Сергій із позивним «Серга» зі свого БМП стріляє реактивними зарядами по ворогу, то складається враження, що дала залп установка системи «Град». Утім, в останньої 40 стволів, а в БМП-1 — лише один. Тому ротний «Кріпиш» часто називає підлеглого ще й «Кулеметником».

Цим бойовим машинам піхоти, напевне, вже років за сорок. Більш ніж тридцять років тому, як каже Сергій, коли його і в проекті не було, вони воювали в Афганістані, потім були поставлені на консервацію. Тепер їх капітально підремонтували, і вони знову служать. Звісно, не без допомоги умілих рук таких хлопців, як Сергій.

Він у розрахунку БМП навідник. «Серга», без перебільшення, віртуоз гармати: його рекорд становить 130 пострілів за 7 хвилин. Цьому важко повірити. Ротний також спочатку не вірив, а коли на власні очі переконався, що за скорострільністю боєць не має собі рівних, тоді й шанобливо-здивовано вимовив уперше: «Кулеметник».

Родом Сергій із донецького села, що неподалік Добропілля. Батько бійця — колишній колгоспний тракторист, мати — доярка. До початку війни «Серга» працював слюсарем у господарстві.

— Бачив, як люди йшли воювати, землю свою захищати. Подумав: я що, гірший? — пояснює, чому записався до війська. — Спочатку страшно було…

Про своє рішення Сергій якийсь час не говорив рідним. Дізналися вони про це лише тоді, коли він зібрав наплічник. На цій гібридній війні чоловік ось уже три роки. Нині вона позиційна. Тут наші окопи і траншеї, навпроти, за кількасот метрів, — їхні. Хто там сидить, не видно — чи колабораціоністи, тобто зрадники, які записалися в холуї до московитів, чи російські військові. У бінокль цього не розгледиш, однак почути в ефірі можна. Того дня, коли я зустрічався з Сергієм, розвідка прислала радіоперехоплення розмови між росіянами. Що то були саме вони, сумнівів нема. «Ты видишь, какой здесь закат, — милувався краєвидом окупант, — в Самаре таких не бывает».

Позиційна війна — нудна штука: день-два тихо, а тоді несподівано починають стріляти. Як ось зараз, коли ми п’ємо чай на кухні, за яку служить землянка зі стелею з дубових неструганих колод, на котрі насипана земля. Хоча хлопці й запевняють, що міна такого перекриття не проб’є, мене доймають сумніви…

Того вечора дві міни бахнули одаль. Тільки одна, 82-го калібру, спрацювала зовсім поруч, у кронах дерев, зачепившись за гілля. Нам нічого (хіба що трішки землі на голову посипалося), але осколком перебило кабель живлення, отож довелося розмовляти в темряві, вряди-годи підсвічуючи ліхтариком.

— Хіба це війна? — повертає Сергій голову в той бік, звідки долетів звук вибуху. — Он коли ми стояли в Троїцькому, ото була війна. Після торішнього Різдва міни лягали метрів за 10-15 од нашого БМП, отож ледве встигали втікати.

На такій, як оце нині, війні, розповідає «Серга», до печінок дістають не тільки артобстріли, а й побут. Щодня одне й те ж: бліндаж, наповнений їдким запахом дубового коріння, змішаного з важким духом чорнозему, чорний ліс, в якому нарито окопів і траншей, і густа багнюка, що прилипає до підошов грубих «берців»… Це діє на нерви, стомлює. А ще стомлює те, що останнім часом усе менше патріотів, людей мотивованих, приходить у військо, а дедалі більше його поповнюють «заробітчани», які підписали контракт із ЗСУ, аби отримувати високу (за пересічними мірками) зарплату. Справді, де ти заробиш 15-20 тисяч гривень на «гражданці», особливо в селі?.. Серед прибулих трапляються «аватари», тобто пияки. Нічого дивного в цьому нема, бо на війні ті ж самі люди, що й у мирних містах і селах, лише живуть вони в жорсткіших умовах. Тут, на війні, відразу ж проявляються як світлі людські риси, так і темні.

Сергій намордувався від війни, хоче повернутися в рідне село, до землі. Його руки, каже, знайдуть там роботу, хоча зарплата у господарстві, де працював раніше, втричі менша, ніж у війську. Командир іноді відпускає хлопця на батьківське обійстя. Він нарубує дров, підлагоджує хату, а потім вертається воювати.

— На таких, як «Серга», тримається наше військо, — певен ротний «Кріпиш». — Він не тільки навідник гармати, а ще й слюсар і механік.

Як обходитиметься без бійця командир? Звісно, знайде заміну, хоча й не факт, що рівноцінну. Він розуміє, що три роки на «передку» — це забагато. Треба хлопцю хоч трохи перепочити.

Утім, війна, загнуздавши душу людини, не так легко відпускає її у цивільне життя. Часто, побувши місяць-два удома, колишній воїн повертається під обстріли, у багно, бо тут є друзі, готові прикрити грудьми. Але сьогодні Сергій все ж хоче повернутись у своє село, хоча у ньому його патріотизм не всім зрозумілий. Хоче, аби в нього з’явилися сім’я, діти — по суті, головне в житті, що особливо чітко усвідомлюється там, на передовій.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here