Повернувшись із фронту, боєць усиновив трьох хлопчиків

0
227

Сьогодні Володимир Сироватко відчуває гордість, коли малюки називають його татом.
«На війні все інакше. Статки, будинки, коштовності, автомобілі… Це все не має жодного значення. Гроші прийдуть і підуть. Справжня цінність — це людське життя, а ще сім’я та діти… Розумію, що це звучить банально, але це правда», — так розмірковує Володимир Сироватко — боєць, який, повернувшись з фронту, всиновив трьох хлопчаків.
Поки що малюки мало знають про службу батька. Не знають, як його відділення прицільно накрили російські окупанти з «Градів» і САУ, як чоловіки викликали вогонь на себе, щоб урятувати побратимів, як він втрачав на війні друзів… Та хлопців уже виховують як справжніх патріотів — на вихідних ходять до парку не лише морозиво їсти, а й ушанувати загиблих біля Стели пам’яті.
«Хто знає, можливо, аби не війна, ми б з дружиною Надією й далі вагались. А так в одну мить стали он якими багатими», — розповідає Володимир. Про «одну мить» чоловік, звісно, трохи применшує, адже бюрократичні процедури з’їли чимало часу й нервових клітин. Та хіба це може налякати воїна?
— Відкрий таємницю — як ти з трьома розбишаками справляєшся? — часто запитують друзі.
— Четверо справжніх чоловіків завжди знайдуть, як шокувати маму, — жартома відповідає бойовий ветеран.
Володимир Сироватко — людина поважна. До війни працював у Міністерстві культури, розв’язував справи державного значення. Та з легкістю закинув на рік кар’єру, переборов страхи і пішов на передову захищати українців. І навіть щойно перенесена операція впевненості не зламала.
— Це була третя хвиля мобілізації. Я прийшов до військкомату відразу після Іловайського котла. Й хоча через перенесену 2014-го операцію лікарі не відпускали, далі чекати не міг. Звісно, були сльози дружини. Куди ж без цього? Але ми разом пройшли Майдан, з першого до останнього дня, тому вона розуміла, що так треба. Добре пам’ятаю своє перше бойове хрещення, навіть зняв його на відео. Тоді нас накрило «Градами». Добряче так накрило. Було, м’яко кажучи, не по собі. Землянка вся дрижала, чашки-миски попадали з поличок, упала ікона, на голови сипалася земля. Навіть зараз, коли дивлюся відзнятий ролик з величезними вирвами, мурашки біжать по тілу. На жаль, на фронті витримували не всі. Пам’ятаю, як нас прицільно накрили з САУ. Все посікло, ламалися дерева, падали гілки, уламки літали над головами. Ми з товаришем прикривали один одного, заривалися якомога глибше в землю. А після бою він не витримав тієї напруги і зліг у госпіталь. Більше я його не бачив. Тоді в моєму відділенні залишилось усього четверо бійців — когось поранило, хтось хворів… Відповідно, чим менше людей, тим менше відпочиваєш, ми вставали через кожні півтори години. Нам його бракувало, але… він, схоже, вирішив не повертатися.
В армію Сироватко прийшов рядовим стрільцем, та вже за кілька місяців став командиром бойової машини, сержантом. Відділення Володимира базувалось у Красногорівці, а це лише за двадцять кілометрів від Донецька.
— Наприкінці січня 2015-го почалися цілодобові бої за донецький аеропорт. Ми чули й бачили все, що відбувалось. А ще йшли на досить небезпечний маневр, щоб допомогти побратимам у ДАПі. Ми викликали вогонь на себе, заходили в населені пункти, які були під ворожим контролем. Це давало можливість бійцям в аеропорту трохи перепочити, видихнути, змінити один одного на позиціях. Та, на жаль, не завжди все проходило гладко. Під час одного з маневрів загинув мій хороший товариш Женя Герасевич. Ми разом навчалися в Одесі в Академії державного управління, по черзі головували в студентському самоврядуванні, разом і пішли воювати. Я розмовляв з Женькою незадовго до його загибелі. Він був таким упевненим у собі й загалом у перемозі України… Це найболючіший момент війни — втрата друзів. За рік у нашій бригаді загинуло більше ніж вісім десятків вояків, і це були найкращі люди України. Пам’ятаю, як одного разу виїхали шестеро саперів на прокладання карт розташування мін. Коли вже мали повертатися назад, п’ятеро сіли в машину, кажуть колезі: «Давай, сідай уже!». Він попросив почекати хвилину, побіг випити води. Поки бігав, сапери вирішили розвернути машину, підірвалися й усі загинули. Чоловік урятувався лише через те, що захотів пити. У нього, звісно, ще дуже довго був шок.
Володимир розповідає, що в їхній родині не один він такий бойовий. Служать в армії двоє братів дружини, а також племінник. Усі в різних частинах і за різними спеціальностями, але «закосити» в такій сім’ї точно не вийде.
— Одного разу дружина й сама до мене приїхала. Щоправда, мені довелося під’їхати ближче до тилу, та й побачилися ми зовсім ненадовго. Але смаколиків навезла на всіх фронтових друзів.
Коли Володимир говорить про сім’ю, маска суворості відразу щезає, чоловік починає всміхатися, показує в телефоні дітей, дружину, хвалитись, яким щасливим став за останні два роки…
— У важкі хвилини, під час найсильніших обстрілів, коли життя висіло на волосині, чітко визначив для себе, що більш за все на світі хочу повноцінну сім’ю з дітками. Це дуже особиста історія. Спочатку ми з дружиною готувалися до одного сина чи доньки, проте, почувши про непросту долю трьох братів, уже не могли пройти повз. Ми знайшли Артема, Максима і Миколку у маленькому бідному дитячому будинку на Одещині. Так сталось, що ми є вже третіми батьками у цих братів, та вірю, що саме нам удасться виховати їх хорошими людьми й справжніми патріотами. Як це зробити? Головний рецепт простий — любити їх. Коли вони тільки прийшли в нашу сім’ю, то не знали, що таке ялинка, кольорові олівці, мандарини, всіх чужих дорослих називали татками і мамами… Зараз це зовсім інші діти, старший хлопчик пішов до школи, молодші — в садочок. Більшого щастя, ніж вони, я не знаю. Синочки дуже цікаві, веселі, прикольні. І я надзвичайно тішитимусь, якщо вони захочуть стати військовослужбовцями.
P.S. З моменту всиновлення малюків минуло вже майже два роки. Щасливих, але точно непростих. І хоч досі трапляються люди, що можуть скептично заявити: «Воно вам треба? Жили б собі спокійно!», проте щирі усмішки на обличчі Володимира і його дружини Надії — найпереконливіша відповідь на подібні закиди.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ