На початку війни — механік-водій, нині — ротний

0
210

Підрозділ молодшого лейтенанта Костянтина Ц. обороняє визначену ділянку фронту на підступах до Донецька.
Із позицій взводного опорного пункту роти навіть без оптики видно поруйновану війною інфраструктуру тимчасово окупованого Донецька. Тут і досі чи не найгарячіша ділянка фронту. Із початком чергової воєнної весни на околицях селища Піски активізувалися і російські снайпери, і ворожа артилерія, яка мало не щодня обстрілює селище
Зона відповідальності цього підрозділу — один з найнебезпечніших напрямків на Донецькій ділянці фронту. Вже майже рік тут непохитно стоять бійці роти Костянтина Ц. У розмові з командиром дізнаюсь, що колись Костянтин певний час жив і працював у Росії. До початку війни в нього там було багато знайомих та друзів, але вже понад чотири роки всі стосунки із колишніми товаришами з країни-агресора поступово зійшли нанівець.
Ротний згадує, що 1981 року його батьки поїхали на заробітки на півострів Ямал на півночі Західного Сибіру. Тоді багато українців працювало там на газових та нафтових родовищах. На Ямалі на світ з’явився наймолодший, третій, брат Костянтина. На жаль, тоді померла їхня мама. Відтоді батько і троє його малих синів давали собі раду самі. Згодом двоє молодших братів Костянтина повернулися на Кіровоградщину, а він відслужив строкову в полку ВДВ в Ульяновську. Довелося брати участь у збройних конфліктах, тож уже тоді хлопець набув певний бойовий досвід. Коли повернувся на Ямал, служив у місцевій інспекції з безпеки дорожнього руху. Тоді капітан міліції Костянтин Ц. навіть став заступником начальника ДІБДД області. Здавалося б, усе в житті склалося: хороша робота, кар’єрне зростання, та все ж Костянтин не почувався в Сибіру як удома і сумував за батьківщиною. 2009 року, після раптової смерті батька, він покинув службу в ДІБДД Росії та повернувся в Україну. Там влаштувався на автобазу шахти, що на Кіровоградщині. Потім працював шахтопрохідником. З початком проведення АТО Костянтин добровольцем пішов до одного з батальйонів тероборони, який формувався у Кропивницькому. Там його призначили на посаду механіка-водія у званні старшого сержанта. Тож на війні він — із літа 2014-го. Разом із побратимами ніс службу на блокпостах поблизу окупованої Горлівки. Перше справжнє бойове хрещення на цій війні пройшов 4 жовтня того ж року. Біля селища Озерянівка, що неподалік Горлівки, восьмеро наших бійців дали гідну відсіч тридцятьом добре озброєним бойовикам.
— Того дня я ніс службу на блокпосту, — пригадує Костянтин. — Раптом у бінокль побачив яскраво-червоний американський Dodge, в кузові якого було встановлено великокаліберний кулемет НСВ-12,7. Позашляховик явно був не наш. За ним прямував легковик Chevrolet Lacetti, а ще трохи далі — КАМАЗ із ополченцями. Найімовірніше, ця ворожа колона просто заблукала, повернувши не на тому перехресті. Ворог наближався до нас. Побачивши український прапор, бойовики дещо розгубились і заходилися  поспіхом розвертатися. Вже за мить вони почали поливати нас із «Утеса», поступово відходячи. Щільним вогнем із стрілецької зброї бойовики намагалися притиснути нас до землі. Кулі одна за одною пробивали наш БРДМ. У цій непростій ситуації першим зорієнтувався водій броньованої машини. Він миттєво заскочив у БРДМ та почав косити бойовиків із наявного озброєння й першим «зняв» кулеметника. Ми до нього приєдналися і щільним вогнем знищили решту. Через такий перебіг бою терористи на КАМАЗі, що замикав ворожу колону, не ризикнули вступити в сутичку і на великій швидкості помчали в напрямку окупованої Горлівки. Бій був недовгий. Загалом ми тоді знищили понад п’ятнадцять бойовиків, а в нас не було жодного пораненого. Трофеї зібрали дуже непогані, серед них великокаліберний кулемет «Утес» із запасним стволом та купою набоїв, а також яскраво-червоний Dodge.
— Наступного дня на зв’язок із нами вийшов відомий денеерівський злочинець Ігор Безлер на кличку «Бєс», щоб ми дозволили забрати «двохсотих». Пізніше він особисто, піднявши білий прапор, приїхав забирати тіла загиблих, — згадує Костянтин.
А вже за два тижні група бойовиків під командуванням громадянина Росії «козачка» Андрія Тюкачова з Новодвінська із позивним «Сєвєр» (на сьогодні він уже небіжчик) вирішила нам «віддячити» за той теплий прийом. Найманці намагались атакувати позиції блокпоста із флангу, звідки ми їх не чекали. Але це було їхньою фатальною помилкою. Бойовики знову відчули на собі рішучість наших хлопців. У тому бою було легко поранено командира роти, і Костянтин Ц. узяв командування підрозділом на себе.
— Атаку бойовиків тоді ми успішно відбили й, попри їхню чисельну перевагу, знищили багатьох ворогів, — оповідає Костянтин Ц.
На фронті поряд із сміливістю завжди допомагає солдатська креативна винахідливість і кмітливість. Хлопці з підрозділу Костянтина розповіли, що минулого літа бойовики наче за розкладом щовечора починали обстрілювати наші позиції із мінометів, БМП і навіть танків. Саме тоді командир і вирішив у незаборонений Мінськими угодами спосіб трохи деморалізувати противника.
— Чергове перемир’я тоді не давало нам змоги відкривати артилерійський вогонь у відповідь, — пригадує Костянтин. — Тож ми придумали, як без жодного пострілу хоча б на деякий час спантеличити ворога. На старенький уазик встановили потужні аудіоколонки та, курсуючи вздовж позицій, на повну гучність транслювали запис гуркотіння танкових двигунів. Створювалося реалістичне враження, що до переднього краю наближається колона наших танків. Цей гуркіт, який несподівано починав лунати напроти ворожих позицій, наводив на бойовиків неабиякий жах. Їхню паніку ще довго було чути в ефірі, — з усмішкою розповідає Костянтин.
Певний час Костянтин Ц. командував ротою у званні старшого сержанта. Сьогодні він згадує як на початку 2017-го лише доукомплектовував свою роту. Тоді мало хто вірив, що з цих хлопців вийде ефективний бойовий та дружній колектив.  Скептичність колег-офіцерів зникла вже на другий день, після того, як рота Костянтина Ц. успішно відбила рейд ворожої ДРГ у Пісках. Відтоді авторитет старшого сержанта, що командував ротою, не підлягав жодному сумніву. І от нещодавно за успішне виконання поставлених завдань йому було присвоєно перше офіцерське звання «молодший лейтенант».
Ярослав МЕЛЬНИЧУК