Казкотерапія від Василя Шкірі

0
313

Казкарі завжди були. Особливо багато їх з’явилося останнім часом. Тепер, на думку відомого письменника Василя Шкірі з Іршави, найбільшими казкарями є народні депутати. Напередодні виборів вони обіцяють таке, що ні в казці сказати, ні пером описати. Якби те все збулося, то ми б уже давно догнали й перегнали Америку. У своїх передвиборних програмах – ремонтують дороги, відкривають дитсадки, школи, лікарні, спортмайданчики, підвищують зарплату, пенсію, вже вкотре, понад двадцять п’ять літ поспіль, знімають із себе ту кляту недоторканність. Люди, як не дивно, вірять, а народні обранці в той же час обросли фабриками, заводами, літаками, яхтами…
Василь Шкіря вже понад чотири десятки літ казкує з малечею. За цей час видав 18 книжок. За мотивами його казок «Сила і Закон», «Супервіник», «Золоторогий Олень і ненажерлива бабуся» зразковий дитячий український музично-драматичний театр «Пролісок» Іршавського районного будинку культури зробив інсценізації, які показало обласне телебачення.
Він народився 21 травня 1958 року в с. Загаття на Іршавщині в простій селянській родині. Батько працював на молочно-товарній фермі, мати – в рільничій бригаді колгоспу «Верховина». Жили з того, що тримали худобу, птицю, вирощували на присадибній ділянці картоплю і кукурудзу. Дбали, щоб у городі росли своя капуста, квасоля, часник, цибуля, смородина… «Незважаючи на те, – каже Василь Шкіря, – що ненько закінчив усього чотири класи, він добре володів угорською, чеською та російською мовами. Постійно передплачував районну газету «Нове життя» та обласну «Закарпатська правда».
Самого Василя взятися за перо спонукала розповідь учителя малювання Костянтина Станковича про основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі. У матеріалі В. Шкірі, який надрукувала газета «Молодь Закарпаття», було розкрито справжнє ім’я художника – Іван Гриць. Річ у тім, що за радянських часів ім’я славнозвісного митця замовчувалося – напевно, тому, що ідейно-естетичні погляди А. Ерделі формувалися в Будапешті, Мюнхені, Парижі, а до всього західного в часи тоталітарного режиму ставилися негативно. Йому закидалися необґрунтовані звинувачення, «пропускали» через призму формалістики. А . Станкович добре знав батьків майстра пензля. Із його слів Василь написав матеріал і надіслав у обласну газету. Як свідчила редакційна пошта, для багатьох читачів розповідь стала несподіванкою. А для простого сільського хлопця із гірського села це був перший серйозний і сміливий, як на ті часи, крок у незвідані царини друкованого слова.
Утім, коли вперше взявся за перо, вже й не пригадує. Дебютну казочку написав про подорожник. Надіслав у газету «Молодь Закарпаття». Редактор відповів: «Про подорожник написано багато. Ти краще підготуй матеріал про шкільне життя, успішність учнів, дозвілля хлопців і дівчат». Пропозиція припала до душі. Клас, де навчався Василь, був чи не кращий у школі. Боявся тільки, як це сприймуть директор, вчителі, зрештою, однокласники. Дещо вагаючись, узявся за перо, написав – і вийшло! Матеріал опублікували.
Окрилений успіхом, продовжував писати. А тут ще одержав листа від тодішнього редактора районки Василя Звонаря, який писав, що якщо й надалі буде працювати над словом, може стати журналістом. Та доля склалася так, що Василь Шкіря після закінчення десятирічки подав документи до Мукачівського радгоспу-технікуму. Батьки-колгоспники неспроможні були фінансувати навчання сина в університеті. Проте це його не зупинило. Він продовжував писати. А демобілізувавшись, вирішив твердо: «Буду навчатися на факультеті журналістики!» У Львівський держуніверситет імені І. Франка творчий конкурс пройшов успішно – побував на заводі й написав змістовну замітку. Без проблем склав українську мову й літературу та історію. Трохи сутужніше було з французькою. Але за кількістю набраних балів пройшов. Навчання проходило цікаво. На все життя запам’яталися викладачі, відомі публіцисти Володимир Здоровега, Василь Лизанчук, Олександра Сербенська. Це були ті особистості, які ніколи не кривили душею. Життя навчило хлопця із закарпатської провінції цінувати людей за щирість.
У районній газеті радо зустріли колишнього дописувача. Починав із кореспондента, очолював тут майже всі відділи, а з 2007-го – на посаді редактора. «Районка», – вважає Василь Шкіря, – це школа життя. Тут починали гострити свої пера лауреати Шевченківської премії Дмитро Кремінь, імені Лесі Українки – Степан Жупанин, імені Федора Потушняка – Іван Петровцій та Василь Кузан…
До речі, працюючи в Іршаві, В.Шкіря двічі ручкався з першим президентом України Леонідом Кравчуком. У дитячу школу мистецтв приїжджав свого часу Леонід Кучма, а в Хусті під час виборчої кампанії зустрічався з теперішнім Президентом Петром Порошенком. Із народною артисткою України Оксаною Білозір пив каву, коли навчався у Львові. В Іршаві в амфітеатрі виступали народні артисти України Юрій Багатіков, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, Степан Гіга. Брав інтерв’ю у знаних у минулому футболістів київського «Динамо» Василя Турянчика, Михайла Комана, Віктора Пасулька, славнозвісного кінорежисера Григорія Кохана, актора Василя Фущича. А що вже казати про відомих літераторів і художників краю. Багато розповідей про відомих особистостей надрукував у книзі «Зачарований край».
Попри роботу в редакції, В. Шкіря творив літературну казку. Писав пізно вночі й у вихідні. Часто навідувався до Ужгорода, зустрічався з відомими письменниками. Кожен із них відіграв у його житті помітну роль. Приміром, завдяки Івану Долгошу побачили світ його перші книжки «Як Осел вогонь сховав» і «Сльоза лелеки», а Василь Кохан редагував і видав «25 казочок для маленьких діточок», передмову до якої написав Дмитро Кешеля. До речі, у передньому слові він зізнався: «…Коли мене попросили написати кілька напутніх слів до збірки, я вдався до найнадійнішого у таких випадках способу: прочитав казки Василя Шкірі своєму п’ятирічному синові. З перших рядків малий слухав, затамувавши подих, а коли я закінчив читати, синові стало вельми сумно – чого так скоро закінчилися гарні казочки?»
Творчість Василя Шкірі не залишається непоміченою. У 1999 році він став переможцем міжнародного конкурсу серед творів для дітей. Тричі нагороджувався обласною літературною премією імені Федора Потушняка. Має також відзнаку обласної ради та облдержадміністрації «За розвиток Закарпаття». Так що життя не пройшло марно. У дитинстві він мріяв стати медиком. Тепер лікує діт¬лахів казкотерапією.
Та найбільше задоволення має, коли його запрошують у школи області на зустріч із учнями. Із якою радістю розповідають вони його казочки! А дорослі питають: що нового написав, яку книжку видав? Для цього варто жити і творити.
Іван ХЛАНТА,
заслужений діяч мистецтв України