«Голова, дві руки й нога — хіба цього замало, щоб далі жити?»

0
169

Утративши ногу від підриву міни, Володимир Соловейко нині продовжує воювати в складі свого з’єднання на передовій.
«Оце і є наш Соловейко!» — каже начальник інженерної служби бригади полковник Андрій Галдак, указуючи на одного з військових. Ніщо не вирізняє його з-поміж інших хлопців, і, якщо не знати, то й здогадатися, що цей хлопець має протез замість ноги. Спочатку розмова йде важко, видно, що військовий не надто любить розповідати про себе, та коли мова зайшла про інженерну справу, його ніби підмінили, очі в нього засяяли. Ще кілька хвилин — і він, уже сміючись, розповідав про бойові епізоди й навіть про своє поранення. Стає зрозумілим, що Cоловейко недарма отримав свій позивний «Соняшник». Від нього так і віє сонцем, теплом і щирістю
На початку 2015 року під час четвертої хвилі мобілізації Володимир потрапив у щойно сформовану мотопіхотну бригаду. У цивільному житті він учився на психолога, а у війську став командиром взводу інженерного загородження. Тільки-но прийшов у підрозділ, випало йому займатися розмінуванням. Навчання не покинув, коли був час, готувався до іспитів. У відпустці захистив дипломну роботу, а диплом отримав уже після поранення.
Сапер-мінер має на війні завжди вдосталь роботи. З-поміж багатьох епізодів «Соняшник» найчастіше згадує мінування під Павлополем, коли вночі його групі поставили завдання замінувати підходи до наших позицій. Кожен ніс за плечима чималий рюкзак, де були міни та обладнання для розмінування тощо. Напевно, група нагадувала бойових мурах. Ворог почав гатити з мінометів і кулеметів, і важко уявити, що могло б статися, якби влучило хоча б в одного з них. Бойовики шаленіли, безперестанку ведучи вогонь. Переховуючись, повзучи, перебігаючи, група виконала завдання, таким чином зробивши для ворога майже неприступними підступи до наших позицій.
Що стосується дій окупантів, то, крім звичайних мін, які давно нікого не дивували, вони застосовують й заборонені міжнародними конвенціями пластикові міни, яких не виявляє міношукач.
— Того разу нас закинули на п’ять днів в один із районів для розчищення місцевості від мін. Працювати довелося майже цілодобово, спали максимум по чотири години, тому вже через три доби відчувалася неймовірна втома. Не знаю чому, але того дня я прокинувся о 4-й ранку. Дивувало те, що спати не хотілося, — згадує «Соняшник». — Поснідавши разом із розвідниками, ми вирушили продовжувати розпочату справу. — Я йшов попереду. Майже одразу виявив розтяжку. Потім іще одну й ще… Без зайвих складнощів знешкоджував знахідки. У лісосмузі все було буквально нашпиговано мінами й розтяжками. За характером їхнього встановлення неважко було здогадатися, що тут працювали російські спеціалісти. Промацати все по сантиметру через високу траву було надзвичайно складно. Під час розмінування ти весь, як оголений нерв, бо не маєш права на помилку. Раптом мій щуп натрапив на складний «подарунок». Та міна вже не скалічить чиєсь життя. Мені вдалося її знешкодити, а от на другу, таку ж саму, попався…
Пам’ятаю, як мене відкинуло. Через вибух я зробив «сальто» назад, бо рюкзак зі спорядженням був важкий. В очах потемніло. Стер землю з очей і майже одразу відчув, як нестерпно пече в ногах! Праву ногу посікло осколками та обпекло, а коли я подивився на ліву, то зрозумів, що з нею справжня біда. За коліном її буквально пошматувало. Підбіг розвідник та аж закляк. «Чого стоїш, джгут накладай, бачиш підвестися не можу!» — «збадьорив» я його командирським голосом.
Хлопцям довелося дві години тягнути «Соняшника» до позицій, де на нього чекала машина. Медик розмовляв із пораненим дорогою до лікарні, щоб той не непритомнів, а невгамовний Володимир віджартовувався та, наче й не було нічого, казав лікарю: «Дай хоч трохи подрімати, я ж невиспаний».
— У маріупольському шпиталі я не давав лікарям різати форму, бо недавно ж її отримав, — продовжує розповідь Володимир Соловейко. Був упевнений, що форма мені ще знадобиться, бо не припускав навіть думки, що не залишусь у війську. Коли остаточно зрозумів складність ситуації, то просив лікарів зберегти ногу. Вони робили все можливе, але надто важкими виявилися поранення… Після операції тиждень був у реанімації в дніпровському шпиталі. Потім евакуація літаком у Київ.
Часто мене запитують, як знайти силу після ампутації? Я бачив хлопців, яким пощастило набагато менше, аніж мені, тому не те що не падав духом, а чітко розумів, що не тільки стану на ноги, а й продовжу службу.
Голова, дві руки й нога — хіба цього замало, щоб далі жити? — жартує він. — Першого дня пройшов на протезі аж цілих п’ять метрів, здається, навіть знепритомнів через біль, але постійно просив прискорити процес реабілітації. Лікар казав, що я другий у його практиці, котрий за такий короткий час почав ходити на протезі. Так хотілося матусиних смаколиків, що через 12 днів я «став» на ноги й поїхав додому.
За словами начальника інженерної служби бригади полковника Андрія Галдака, «Соняшник» є прикладом для людей, які цілком здорові, але завжди чимось не задоволені.
— Коли я їхав у Київ провідати Володю в шпиталі, то очікував знайти пригніченого хлопця. Заходжу, а він усміхається до мене й каже: «Роби що хочеш, командире, але щоб я повернувся в бригаду!» — згадує полковник Андрій Галдак. — Наш Соловейко ніколи не скаржиться, що йому хтось щось винен. Він завжди запитує: «Що я можу зробити для бригади?»
Звісно ж, командування посприяло, тим паче що Соловейко був у бригаді з першого дня її створення. Наразі він обіймає посаду начальника топографічної служби й не терпить до себе жодних послаблень.
За спогадами командира розвідувального взводу з позивним «Ангел», Володимир своєю роботою зберіг не одне життя. Він завжди йшов попереду та щоразу підбадьорював стомлених воїнів жартами. Не було жодного сумніву, що людина з такою жагою до життя стане знову в стрій.
— Я не вважаю себе якимось особливим або героєм. Я просто йду далі, аби й інші бачили: те, що зі мною сталося, не вирок. Я втратив ногу, але не втратив жагу до життя. Своє майбутнє я бачу тільки в армії, — підсумовує Володимир Соловейко.
Отакий він, наш Соловейко з позивним «Соняшник», який навіть про нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня скромно промовчав…
Дмитро ЗАВТОНОВ