Режисер і актор Ахтем Сеітаблаєв: «У мене є відчуття, що знімаю свідчення про народження української політичної нації»

0
112

 

Поднимаюсь із найглибшої станції київського метро «Арсенальна», яка, кажуть, може витримати ядерний удар. Диктор зазначає, що неподалік розташовано музеї історії України у Другій світовій війні і Голодомору. Думаю про те, що варто згадати і про новітню історію, зокрема, що поблизу станції працює Кримський дім. Нам не завадить частіше згадувати про півострів, який Росія перетворює на ядерну базу. Він, до речі, єдина історична батьківщина Ахтема Сеітаблаєва.

Інтерв’ю він дає українською й уточнює, що його прізвище пишеться через «і».

— Пане Ахтеме, цьогорічний День Незалежності ознаменувався ще й святом кримськотатарської культури у столиці. Мамай, Майдан, козак — слова тюркського походження. Які ще варто знати українцям, щоб ми краще розумілися в одній європейській державі?

— Салям алейкум — мир твоєму дому, мераба — здрастуй, сагьїолунь — дякую, ана — мама, баба — тато, сірге — кохання. Люди повинні краще знати одне одного, бо від незнання більше страху. Треба з дитсадка розповідати про різноманітність традицій, національностей і конфесій. Ми різні, але єдині. Ми українці кримськотатарського походження. Для міжнародної підтримки треба більше говорити про політв’язнів, серед яких дві третини — татари.

— Ви директор Кримського дому в Києві. Якого закону не вистачає для його успішного функціонування?

— Комплексу законів. Я хотів би, щоб до моєї команди прислухалися, а ми все робимо командою, і було збільшено фінансування Кримського дому, який ми потроху ремонтуємо. Він виконує функції й міністерства культури, й освіти, й інформаційної політики Криму на материковій Україні, до нас звертаються представники творчих кіл, він об’єднує молодіжні організації, допомагає переселенцям. А річного бюджету 3 мільйони для стратегічних планів виховання молоді та кримськотатарських еліт явно недостатньо.

— Ви підтримуєте вільний продаж зброї. Чи анексувала б Росія Крим, якби вже тоді вона була в цивільних?

— Як кажуть, Всевишній зробив людей, а кольт зробив їх рівноправними. Гадаю, що окупанти замислилися б, чи розпочинати все це, чи рухатись далі.

— Збираєтесь у політику чи й надалі обмежуватиметеся волонтерством?

— У політику не збираюсь. Беру близько до серця те, що відбувається в країні, навколо мене, але… У волонтерстві видно, хто ставиться до справи по-справжньому, а хто на цьому спекулює.

— А якби було створено кримськотатарську партію, ви були б у списку?

— Не чув розмов, що кримським татарам треба гуртуватися в окрему політичну партію. Поки що я на своєму місці і, здається, роблю краще і більше у творчості.

— Звісно, вас більше знають за творчими проектами у театрі, кіно, на телебаченні. А що в пріоритеті?

— По-перше, я батько, по-друге, режисер і по-третє, актор і, як певна складова цього, — медійна персона.

— Ви один із сучасних символів України: кримського татарина, митця, чоловіка, навіть медійний секс-символ. Як ставитеся до такого статусу?

— (Сміється). Ніяк не ставлюся до себе як до символу. Якщо так хтось вважає стосовно мене і комусь я подобаюсь, — добре, мене це не дратує, але ставлюся до цього з холодною головою, як до, мабуть, ще однієї складової медійної персони. Люди полюбляють надавати їм такого флеру. Побуду секс-символом деякий час.

— У 1992—2004 роках ви працювали як актор і режисер у сімферопольському театрі. З 2005-го — в Театрі на Лівому березі. Навіть отримали «Київську пектораль» за роль Ромео у виставі за Шекспіром. З антрепризною виставою «Будьте як вдома» на чолі з Адою Роговцевою об’їхали майже всю Україну. Про що спілкувалися з глядачами на сході — поряд із війною?

— Про війну багато ставили запитань, але спілкувалися з приводу життя, чому воно нині таке. Найбільше тамтешніх людей цікавить, як живе Київ, як жити далі, чи будуть зміни, чи потрібно виїжджати, бо турбує доля дітей. У людей багато віри в себе насамперед і в Україну. Коли кожен вважатиме, що Україна — це він, але без манії величі, почуватиметься частиною цілого і робитиме хоч крок для того, щоб життя ставало кращим, тоді й країна зміниться на краще.

— Після вашого фільму «Чужа молитва» ми очікуємо на прем’єру «Кіборгів», заплановану на День української армії 6 грудня. Сценарист Наталя Ворожбит казала: «За сценарій «Кіборгів» було страшно братися, ще тривали бої в донецькому аеропорту. Ахтем не боїться відповідальності. Мене вразила його щирість, співчуття і біль справжнього патріота». Я проти того, щоб називати захисників донецького аеропорту кіборгами. Це чоловіки з плоті й крові, й життя в них одне. Чи не принижуємо ми їхній подвиг такою кіношною дефініцією?

— Кіборгами їх назвав ворог за міць, за те, що ніяк не міг їх знищити. Захисники ставилися до цього з певною іронією. І ви маєте рацію, це люди з плоті й крові.

У нашому фільмі багато бойових сцен, та насправді фільм не про війну, а про мир, який народжується всередині війни. Ми саме тому звернулися до Наталії, бо хотіли, щоб було якомога більше розмов про те, чого ми там воюємо, в якій країні живемо. У фільмі багато питань, які турбують кожного з нас, кіборги між собою проговорюють їх у конфліктній манері. Багато гумору, багато надії. Не вважаю, що назва «кіборги» суперечить тому, що вони там робили.

— В Україні є такі, хто вбачає у виході з донецького аеропорту поразку.

— Вважаю це не поразкою, а трагедією. Те, що зробили наші воїни, — це велика перемога. Вони вже не вперше довели, що справжні захисники Батьківщини. Зробили надзвичайну річ: за 242 дні захисту донецького аеропорту не витримав бетон. А вони витримали. Приблизно через кілька місяців стало зрозуміло, що зі стратегічної точки зору цей аеропорт вже не потрібен. Юрій Бірюков сказав мені: я теж винен у загибелі захисників. І ти також. І розтлумачив: «У передачі «Хоробрі серця» ти говорив, що вся країна дивиться на них, підтримує і вірить у них. Вони розуміли, що стали символом, і вирішили триматися там до останнього». Вважаю, що саме за такими людьми перемога. І тому в нашої країни є майбутнє.

— На сьогодні найзначущіший ваш кінотвір «Хайтарма» — «Повернення». Депортація кримських татар була репетицією того, що мало відбутися з українським народом під час сталінізму, тільки на це «не вистачило вагонів». За «Хайтарму» ви отримали кінопремію СНД «Ніка» в 2014-му і не відмовилися поїхати по неї в Росію.

— «Ніка» — особлива премія. За нею стояли такі особистості, як Олег Басилашвілі, Ельдар Рязанов, Лія Ахеджакова, Юлій Гусман. І саме тому я поїхав у Росію, порадившись із людьми, до яких дослухаюся. Зокрема з Адою Роговцевою. Вона сказала: «Якщо ці люди там, у Москві, не бояться підтримати фільм, то їдь». І я не пошкодував. Відчув увагу і повагу хай невеликого відсотка тих, хто співчуває Україні.

— Фільм показали в 40 країнах, але заборонили в Росії. З яким вердиктом?

— Начебто ми спотворюємо історію СРСР і в негативному контексті показуємо дії Червоної армії. Але це не так. Ми розповіли правду. У фільмі знімалися свідки подій депортації. Для нас була дуже важлива їхня участь.

— Ви грали реальних особистостей — Амет-Хана Султана, двічі Героя Радянського Союзу, який загинув у випробувальному польоті 1971 року, і Василя Стуса в телеальманаху «Нескорені». Чи були складнощі у втіленні реальних героїв?

— Страшила відповідальність. Я навіть не повірив, коли мені запропонували зіграти Василя Стуса. Подумав, хтось жартує, що це з каналу СТБ. Мені дуже сподобалося бачення фільму режисера Антона Щербакова. Зіграти таких героїв важко, але бути Стусом або Султаном набагато складніше. Я вдячний колегам за довіру. За роль Стуса торік отримав відзнаку «Телетріумф» за кращу чоловічу роль.

— З’ясували, що вирізняє героїв серед нас?

— Часто ставив собі запитання, чи зміг би я так. Не знаю. Навряд. Хоч ми іноді самі не знаємо, на що здатні. Але коли готуєшся до такої ролі, читаєш розповіді друзів, особисті записи, розумієш, що це живі люди, але з високим рівнем знання того, з чим вони можуть жити, змиритися, а з чим ні. Левко Лук’яненко розповідав, що Стус був ніби зі сталі. Він не міг пристосовуватися, і система його знищила.

— Ви повертаєте в нашу зневірену дійсність сучасного героя — мужню і порядну людину.

— Герої є серед нас, і їх багато. Герої ті, які захищають зі зброєю в руках Україну. Чи можливо назвати героєм літню жінку, яка віддає останні гроші на підтримку армії? Так, багато героїчних вчинків поряд з нами. Це важливіше за якісь окремі випадки. У мене є відчуття, що знімаю свідчення про народження української політичної нації. Є відчуття синергії громадськості, народу, який прагне змінити життя на краще. Роль особистості в історії важлива, але всі не можуть бути Стусами. Та треба робити власний маленький крок. Він нього багато залежить.

— Ви в кіно з 2003-го. Я був здивований, що вашу першу режисерську кінороботу «Квартет для двох» за сценарієм Анатолія Крима знято в комедійному жанрі.

— На цю п’єсу звернули мою увагу продюсери. Я театральний режисер за освітою, і коли прочитав її, зрозумів, що мені є там що робити і з неї може вийти класна ексцентрична комедія.

— Уперше я познайомився з вами у фільмі «Мамай» Олеся Саніна, де ви були актором і другим режисером. Його стрічки двічі висували від України на «Оскар». На свій вік ви маєте чимало нагород. Зокрема за «Чемпіони з підворітні» приз «Золотий дюк» Одеського кінофесту. Фільм «Чужа молитва» претендував на «Оскар» від України. Мрієте про нього?

— Так. Як кожна творча людина. Але насамперед мені важливі відгуки глядача, колег і власне почуття того, що я зробив. Фільм «Чужа молитва» мені вдався відсотків на 45%, мабуть. Дуже багато змінюється під час зйомок кіно.

— Про що буде стрічка, над сценарієм якої працюєте?

— Це помилково пишуть, що я сценарист. Я радше автор ідеї. Запросив до роботи над сценарієм Максима Курочкіна. Він здібний драматург, ще й історик за першою освітою. Однак вважаю, що зарано розповідати про наші плани, скажу лише, що це буде історичне кіно — йтиметься про Конотопську битву.

— Ви стали широковідомим завдяки телеекрану, зокрема серіалам «Центральна лікарня», «Гвардія». Як телеведучий «Хоробрих сердець» отримали премію «Телетріумф». Неочікуваною для багатьох була ваша поява у «Танцях з зірками». Попри травмовану ногу очолюєте глядацький рейтинг і, що безпрецедентно, отримуєте квіти від члена журі.

— (Сміється). Інколи сам себе запитую: чому? Довго відмовлявся: як у 45 років це робитиму? Але дві мої доньки, особливо молодша (їй 7 років), почувши, що я вкотре відмовився, сказала: «Тату, для мене це велике розчарування». До того ж я полюбляю виклики.

— У вас четверо дітей. Доньці Назле, яка живе в Криму, 22 роки. Багато дітей — це соціально-патріотичні засади у кримськотатарських родинах?

— Це таке поєднання зовнішнього і внутрішнього кримськотатарського меседжу, що в нас має бути багато дітей. Нас же мало, і це така традиція — у кримських татар завжди було багато дітей.

— Ваша друга дружина Іванна Дядюра була продюсером «Хайтарми». Чи сприяє сімейному добробуту заняття в одній професійній площині?

— Радше додає неспокою. З одного боку, впевнений, що поруч з тобою союзник, а з другого — дружина суворий критик.

— Сагьїолунь, пане Ахмете. Дякую, пані Іванно, за сприяння в організації інтерв’ю.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО 
Досьє

Ахтем СЕІТАБЛАЄВ. Народився 1972 року в місті Янгі-Юль (Узбекистан). У 1989 році родина переїхала у Крим. Закінчив режисерський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Заслужений артист АР Крим. Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.