Вчорашній вчитель нині командує ротою на передовій

0
250

Цей чоловік на війні вже три роки. «Фронтову кар’єру» розпочинав солдатом-водієм. Сьогодні він носить офіцерські погони, а головне, має чималий бойовий досвід та авторитет у бригаді
Сергія призвали на військову службу в першу хвилю мобілізації. Щоправда, не відправили у регулярний підрозділ, а призначили водієм міського військкомату. Проте він відчайдушно рвався на передову й таки добився свого. Зараз Сергій — молодший лейтенант, командир гірсько-штурмової роти та один із найкращих офіцерів частини
Лютий 2016 року. Авдіївська промзона. Наші бійці неначе закам’яніли у своїх шанцях. Дехто від безсильної люті затуляв долонями вуха й пошепки лаявся. Хтось притискав до себе зброю, виймав з підсумку гранати та із надією поглядав на командира. А той, зціпивши зуби, ніяких команд не віддавав. Бо й атакувати ворога, і стріляти по ньому було зась — другу добу на цій ділянці лінії зіткнення тривав непорушний «режим тиші».
Але крики болю катованої у ворожих траншеях людини тримали всіх у величезній напрузі. Це був уже не перший випадок, коли терористи катували полонених українців до смерті так, щоб наші вояки це чули. Сп’янілі від крові та горілки «новороси» змушували бідолах голосно викрикувати імена дітей, дружин, батьків, назви рідних сіл та міст, бригад і батальйонів, у яких ті служили…
Серце й розум молодого офіцера краяли гіркі думки. Він, на сто відсотків росіянин за походженням, нащадок професійних вояків, страждав зараз дужче за підлеглих. Батьки Сергія живуть в Україні дуже давно та вважають себе її справжніми громадянами не тільки за паспортом, а й по духу. Однак у Росії мають чимало близької та далекої рідні, яка підпала під гіпнотичний вплив кремлівської омани. «Ох, чули б ви це, бачили би, родичі ви мої гарбузові!» — згадав про них офіцер.
Аж перед світанком у голові змученого Сергія раптом сяйнула думка: незабаром несамовиті від горілки та садистських розваг сепари підуть у атаку! Напевно підуть! Шалена здогадка подіяла на нього, як удар різкою — Сергій негайно подався уздовж своїх позицій. Старшим на постах та резервній групі молодший лейтенант наказав зняти свої мінні загородження перед окопами й підготувати хлопців до зустрічного бою.
А хлопцям й готуватися не було особливої потреби — всі різновиди можливих дій за бойовими розрахунками за півтора місяця боїв вони опанували, як мамині молитви в ладанках на грудях. За лічені хвилини насторожі були всі, навіть піднята за сигналом тривоги зміна бійців, що відпочивала. Багатьох із них буквально колотило — не від страху або холоду. Поквитатися за убитих побратимів із катами прагнули всі.
Інтуїція Сергія таки не підвела. Коли аспідне небо над головами ледь-ледь засіріло, «новороси» посунули вперед. Вони нашвидку розмінували проходи та кількома групами наближалися до українців. А ті, затамувавши подих, чекали сигналу до дій…
Розгром бойовикам, хоч і були вони доволі «битими вовками», наші вчинили класичний. Перших ворогів українці поклали зосередженим кинджальним вогнем. Потім загнали одну частину вцілілих на нерозміновані ділянки нічийної смуги, а «на плечах» іншої — увірвалися в передню лінію ворожих окопів…
Наші дні. Луганський напрямок. Рота Сергія нині обороняється на вістрі бригадної смуги оборони. Тут всюди різко тхне згарищем, хвойний ліс навколо посічений уламками боєприпасів. Чотири попередні ночі підрозділ вів активні вогневі бої зі свіжим підкріпленням окупантів, які, за даними нашої розвідки, щойно закінчили інтенсивну перепідготовку на російських полігонах.
Не втримуюся, щоб не запитати про ставлення російських родичів Сергія до цієї війни. Ця тема його помітно веселить:
— Процитую вислів одного з моїх не тільки кровних, але й дуже близьких душею й думками родичів у Росії. У перший рік війни він подзвонив батьку і каже: «Ось знову наші столичні новини по телевізору дивлюся. Так от, якби я вас усіх не знав, як себе, то й насправді після таких видовищ тримав би всіх твоїх за вбивць немовлят і кровожерливих зомбі. Сергійко твій усе воює? То дай йому усього Бог!..»
— Сергію, — не даю офіцеру спокою, — у частині кажуть, що ти особисто вчиш воювати мало не кожного підлеглого та маєш до цього неабиякий хист…
— Не забувайте, що за мирним фахом я вчитель, маю солідний методологічний досвід, відповідні знання. Але, як належить, спочатку сам вперто вчився воювати в більш досвідчених професійних вояків, за бойовим статутом. Був водієм, навідником станкового протитанкового гранатомета і командиром його розрахунку, головним сержантом і командиром гранатометного взводу. По закінченні офіцерських курсів командую ротою…
Офіцер розповідає про бої під Торецьком, Зайцевим та Авдіївкою наприкінці 2016 — на початку 2017 років, у яких довелося брати участь. В Авдіївці, каже, набув як командир найсерйознішого досвіду. Там його підрозділ відділяли від окупантів із півсотні метрів. Із ворогами вони іноді за потреби або для куражу спілкувались, не підвищуючи голосу.
— У мене тоді було п’ять легкопоранених, але — жодного загиблого, — наголошує Сергій. — І це при тому, що ми не тільки цілодобово витримували щільні обстріли з їхньої артилерії, танків, мінометів та великокаліберних кулеметів. Ми організовували активну систему оборони за бойовим статутом. Тобто маневрували підрозділами та вогнем, вели свою мінну та протимінну, снайперську та проти-снайперську війни, тримали російських найманців у постійному напруженні.
…Зараз Сергій — у короткостроковій відпустці. За сімейною традицією, першого дня він довго сидів із рідними за столом, насолоджуючись улюбленими домашніми стравами та розмовами про стороннє, буденне. Потім вийшов на балкон квартири, закурив, задумався… Й несподівано впіймав себе на думці, що мимоволі шукає в небі безпілотники та вираховує напрямок руху вантажних авто на сусідньому проспекті за гуркотінням їхніх двигунів…
Віктор ШЕВЧЕНКО