«Бої за «Алмаз» — найстрашніші дні у моєму житті»

0
299

Старший лейтенант Сергій Калина розповідає про бойові будні своїх побратимів — захисників Авдіївки.
«До відправлення поїзда ще кілька хвилин. Біжу. Викликали у службових питаннях. Нервую, адже всі мої залишаються на передовій, а «режиму тиші» як не було, так і немає. Задзвонив телефон, від почутого застиг на місці — «Тайфун» поранений. Побратим, з яким ми пережили не один день війни, — поранений! Ворожий снаряд розірвався за метр від нього. Лечу. В протилежному від поїзда напрямку. Моторошно від думки, що доведеться пояснювати, чому не поїхав. Але ноги самі несуть з вокзалу. Розумію, що можу не застати друга в живих…»
Такі думки промайнули в голові Сергія Калини, коли він дізнався про поранення товариша. На щастя, минулося, воїн вже одужує у військовому госпіталі.
— Ваську («Тайфуну») на війні взагалі дуже «щастить». То його ударною хвилею кудись відкидає, то в голову «прилітає». І ось знову — поранений. Коли противник завів «танчик», Вася поліз по СПГ і влаштував з ним дуель. Пам’ятає, що влучив, бо пішов чорний дим. Але той ще встиг вистрелити просто перед «Тайфуном», якого відкинуло на десяток метрів. Каже, що підлікується, повернеться і доб’є той «танчик», — розповідає про побратима Сергій, який теж не перший день на війні…
Старший лейтенант Калина потрапив до району бойових дій після випуску з військового вишу. Молодий офіцер — заступник командира роти з озброєння. За бої біля Авдіївки його нагородили орденом Богдана Хмельницького.
— Бої за «Алмаз» (позиція, що знаходиться на самому вістрі авдіївського напрямку, і з трьох сторін оточена ворогом) — найстрашніші дні в моєму житті. 29 січня, коли побратими обороняли наші позиції, моїм завданням було забезпечувати їх боєприпасами, речами та їжею. В разі штурму наших позицій — підтримувати побратимів вогнем. Тоді відбили атаку та зайняли позицію без втрат, але російські окупанти почали гатити з важкої артилерії — цілили і по нас, і по Авдіївці, — згадує він.
— Важко було дивитися на загиблих хлопців — Андрія Кизила, Вову Бальченка та сапера Діму Оверченка, яких дуже добре знав і нещодавно говорив із ними. Тоді аж у серці щось закололо… Звичайно, було дуже страшно, але я гордий людьми, які служать у моєму підрозділі. Якби не командири «Лівша» і «Тайфун», цієї позиції в нас не було б. Хоч вони ще й молоді лейтенанти, але для мене — справжні герої!
Всі шість діб ситуація була вкрай напружена, тож бійці спали в повній амуніції. А ще — не розлучалися з оберегами.
— До війни я не був побожним, але всі ці дні пробігав з іконкою від мами в «бронику». Мама й сама кожен день за всіх нас молитви читала. Від неї я й почув по телефону, що нагороджений орденом Хмельницького. До речі, батьки в мене теж військові: мама — зв’язківець, а тато — розвідник, він також був на цій війні, — розповідає старший лейтенант.
У районі проведення АТО Сергій і познайомився з майбутньою дружиною:
— Своє коханнячко я зустрів під час боїв за Білу Кам’янку та Новоласпу. Вона постійно передавала нам із побратимами різні смаколики. Так і познайомилися. З часом покохали одне одного. Познайомив її з батьками. І от уже майже півроку в нас зростає Марк Сергійович. Коли я їздив на нагородження до Президента, дали два дні, щоб дома побути. Рідня навіть пошила сину комбінезончик на кшталт військової форми і шапочку з тризубом. Це було дивовижно!
Ярослава ЗОРІНА