Більше трьох годин лікарі складали обличчя пораненого, наче пазли…

0
282

Коли після операції, яку проводив полковник медичної служби Богдан Галайчук, бійця відправили у Дніпро, ніхто не вірив, що хлопця з незначними шрамами на лиці нещодавно було неможливо впізнати.
Лютий 2016-го. Щелепно-лицевий хірург-стоматолог НВМКЦ «ГКВГ» полковник медичної служби Богдан Галайчук щойно приїхав на ротацію під Авдіївку. Він навіть не встиг розпакувати речі, як за кілька хвилин уже сидів у «таблетці», що мчала до Селідового, розкидаючи колесами багнюку зі снігом. Нашвидкуруч натягнувши на брудні берці бахили, бригада щелепно-лицевих хірургів зайшла до операційної, де вже порались реаніматологи.
— Коли наші колеги відійшли, звільняючи місце біля столу, ми побачили жахливу картину. Навіть найбільш досвідчені з нас були вражені — голова пораненого являла собою закривавлене місиво, а обличчя нагадувало маску, відокремлену від голови. І все це рясно заліплене багнюкою… Це найлагідніший опис побаченого. І що боліло найбільше, воно належало зовсім молодому хлопцеві, — згадує Богдан Галайчук. — І як із цього всього заново «зліпити» обличчя людини, відверто кажучи, ніхто не уявляв. Але наша справа не розглядати, а оперувати.
Поки бригада реаніматологів латала хлопцю інші частини тіла, Богдан Васильович зосередився на голові. Затискувачі, ватні тампони та інструменти подавали і тримали не лише асистенти, а й хірурги з іншої бригади.
— Коли за життя бійця йде боротьба з секундами, немає значення, хто ти — лікар чи санітар. Усі в одній зв’язці, один механізм, який має працювати без зупинок і збоїв, — говорить хірург.
Більше трьох годин, ретельно відмиваючи багнюку та щоразу приміряючи «маску» на обличчя хлопця, лікарі, наче пазл, складали по клаптиках ніс, губи, щоки. Їх необхідно було не лише реконструювати, а й відновити функціонування.
— Коли після стабілізації бійця відправили у Дніпро, ніхто не вірив, що хлопця з незначними шрамами на обличчі буквально нещодавно було важко ідентифікувати! — говорить Богдан. — А ми, попри втому, були дуже раді, що впоралися…
Після такого «хрещення» Богдан Васильович уже нічого не боявся. Оперувати, складати щелепи, витягувати осколки, лікувати стріляні рани стало для нього майже буденною справою.
Коли торік на Великдень до блокпоста приїхала до болю знайома «таблетка», з якої санітари витягнули «важкого», медик зрозумів — це його пацієнт. Обличчя…
«Невже знову, як минулого разу?» — крутилося у нього в голові, поки медик похапцем знімав верхній одяг.
За годину лікарі й медсестри нарешті полегшено зітхнули: «Все. Можна зашивати». Шкіру на обличчя натягнули з шиї пораненого.
«Ти в нас ще красенем будеш, підтяжку кращу, ніж голлівудській зірці, зробили!», — усміхнулася медсестра, нахилившись до пораненого. Той був непритомний, але вже стабільний.
За майже два місяці під Авдіївкою Богдан Галайчук звик до нічної роботи — коли вдень припиняла роботу ОБСЄ, «прокидалися» бойовики. Обстріли починалися в сутінках і тривали до опівночі:
— Коли все вщухало — робота починалася в нас… Найважчим було очікування нових поранених після обстрілів.
«Знову «трьохсоті». Троє важких…» — передали по рації. Богдан з бригадою вкотре поспіхом прямують довгим госпітальним коридором. Ці стіни пам’ятають жах Іловайська і ДАПу. «Коли це закінчиться?..»
Лікар згадує бійця, якого привезли в госпіталь з кулею, що застрягла просто в оці:
— Йому надали першу допомогу, а окуліст був упевнений: зір частково можна врятувати, але за умови термінової операції на спеціалізованому обладнанні. Викликали вертоліт. Всі вже вийшли з операційної. Сумний хлопець лежить нерухомо і важко зітхає. «Зараз прилетить вертоліт, щоб відвезти тебе в Дніпро — є шанс зберегти твій зір», — кажу йому. Його відповідь просто ошелешила: «Я завжди знав, що моя Україна мене не залишить…» — сказав боєць зі сльозами в неушкодженому оці. Така щира вдячність і неосяжна любов до своєї країни просто збентежили.
Спогади про пораненого бійця, який любить і вірить у свою країну, зачіпають лікаря за живе і досі. У столиці, на жаль, щоразу зустрічаючись з людською байдужістю, нахабними водіями на дорогих джипах, дозвільним життям, начебто немає ніякої війни, Богдан сумував за фронтовою щирістю українця із заплаканим оком…
Після повернення додому перепочивати теж не було коли, бо чекала робота в госпіталі. Попри шалений ритм і втому, Богдан Галайчук щасливий, що в нього є надійний тил — його сім’я: дружина і п’ятеро дітей. Саме вони зігрівали його під час перебування на Донбасі й надавали сили. А для них тато — справжній герой і найкращий приклад.
— Коли бачиш, як твої діти пишаються тобою і захоплено наслідують усе, що ти робиш, це надихає і дозволяє думати, що ти все робиш правильно.
Відрядження у район АТО змінило світогляд військового медика. Окрім того, що вкотре переконався у войовничості «братів» з РФ, він набув неоціненний досвід, рятував життя, сам собі довів, що недаремно носить погони, а також зрозумів найголовніше — він зробить усе, щоб його діти виросли справжніми українцями, щоб вони вже зараз розрізняли, де правда, а де гра, що правильно, а що ні. Адже саме їм будувати майбутнє країни.
P.S. Дізнавшись про недавні події в Авдіївці, полковник медичної служби Богдан Галайчук знову готовий за потреби поїхати на Схід. Щоразу, телефонуючи колегам у фронтовий госпіталь, почувається ніяково через те, що вони там, а він ні…
Ольга МОСЬОНДЗ