Ірина Галай: «Коли на вершині розгорнула український прапор, емоції переповнювали: найвище у світі лише наш державний стяг»

0
195

У рідному Мукачевому Ірину Галай після її підкорення найвищої гори світу зустрічали як героїню. Бо прославила рідний край, першою серед українок зійшовши на «дах світу».

На сесії обласної ради їй вручили нагороду «За розвиток Закарпаття». А до цього, після приземлення літака в бориспільському аеропорту столиці, їй вручили свідоцтво про занесення її досягнення до української Книги рекордів.

Кореспондент зустрівся з Іриною на базі термальних вод Берегівщини, де вона проходила реабілітацію.

— Ірино, чому вирішили штурмувати Еверест?

— Для мене все розпочалося тоді, коли віддаля побачила гору. Тоді сказала собі й друзям: будь-що увіб’ю в цю надвершину свій льодоруб! Рік дуже інтенсивно готувалася. Але й це ще не все, бо мета залежала від грошей. І за дозвіл влади підніматися на вершину, і за перельоти та спорядження, і за провідників, і ще за багато речей. Величезне спасибі спонсорам, рідним, які теж допомагали збирати кошти. Врешті-решт 65 тисяч доларів зібрала, тож можна було починати.

— Відомо, що у вас була конкурентка з України під час сходження.

— Так, у мене був дуже серйозний «штовхач» — Тетяна Яловчак із Донецька. Я весь час думала про те, щоб вона мене не випередила. З нею ми стартували майже одночасно, але піднімалися нарізно. Я знала: в неї немає шансів! Навіть якби вирушила раніше за мене — я була б першою. Вийшло так, що випередила Тетяну на день. Загалом усе тривало місяць — відтоді, як вирушила з дому, й до повернення.

— Невдовзі перед вашим сходженням з’явилася пісня «Океану Ельзи» «Еверест». Невже присвячена вам?

— Це збіг у часі. Напередодні підйому була презентація пісні, і Вакарчук у соцмережах мене привітав, оприлюднивши посилання на свій твір. Пісня стала приємним сюрпризом для мене.

— Який зі шляхів на Еверест ви обрали — легший, складніший?

— Усі шляхи дуже важкі. Є й такі, що по стіні можна підніматися, де був мій гід. Тоді треба обходитися без провідників, самому на собі все нести.

— Як переносили гімалайські навантаження?

— Там постійно мерзнеш. Уночі прокидаєшся від холоду, відчуваєш, що кістки геть промерзли. Це зазвичай супроводжується болем. З’явилася так звана яма шлунка, адже коли він не отримував всіх необхідних йому мінералів, достатньо їжі, то це був для нього стресовий стан. Тож про запас він намагається все в собі зберегти. Випиваю навіть склянку води — і одразу спухають ноги, адже організм не хоче віддавати вологи. У ньому спрацьовує самозахист! Трапляється, що після таких сходжень люди по три місяці лежать, бо не можуть прийти до норми. Я відбулася легким переляком.

— Яким під час сходження було харчування? Хто готував?

— Інколи і я долучалася — допомагала кухарям і шерпам, бо вмію готувати. Потрібно було згаяти час протягом адаптації в таборі, тож ще й користь була від цього. На старті походу ми приготували разом зі знайомим Емілем, що з Будапешта, бограч. Порушили рецептуру, бо не було потрібних інгредієнтів для страви угорських пастухів, але бограч пішов на ура. Його змели на очах!

— А з гірською хворобою як?

— На висоті понад 4 тисячі метрів навіть треновані спортсмени її відчувають: дихання стає нерівним, кожен крок дається дуже важко. Я від цієї болячки не страждала: на 6400 метрах для адаптації пробула цілих десять днів без прикрих наслідків. Почувалася навіть добре для тих умов.

— Чим відмінні табори — базовий та інші?

— Висотою. Коли прийшла на базовий табір, що на висоті 6 тисяч метрів, то думала: як у цьому наметі зможу жити? А потім, коли вийшла на 6400, із вдячністю згадувала той намет, що був раніше. На 7000 — згадувала, які чудові умови були в попередньому таборі. Що вище підіймаєшся, то умови суворіші, зменшується кількість їжі й води.

— Несли воду знизу?

— Якби ж то! Використовували талу. Кип’ятили, причому процес дуже тривалий, бо на морозі нагрівається повільно.

— Що допомагало вам у поході? Дім далеко, навколо незнайомі люди, чужі обличчя…

— Часто виручав гумор. З ним в екстремальних умовах краще не розлучатися. Коли прокидалася вранці й ніг не відчувала, бо вони в заледенілому наметі промерзали, то сміялася над собою: ну що, цього хотіла? І ставало легше.

— Хто був вашим гідом?

— Віктор Бобок із Кам’янська — професіонал, який до цього вже не раз піднімався на Еверест. «Дуже багато залежить від психологічного стану. Щоб підкорити найвищу гору фізично, ти повинна спочатку подолати її в своїй голові», — казав він мені. Щодо цього я з ним тепер погоджуюся.

Довіряла йому на 100 відсотків. Звичайно, знала, що ризик є, навіть коли поруч досвідчений альпініст. Але робила все можливе, щоб нічого прикрого не сталося, — щоб не захворіти, не впасти у прірву.

— Які етапи сходження були найскладнішими?

— Завжди спуск важчий, ніж підйом. Тут треба розуміти, що в горах, в екстремальних умовах ресурс вичерпується досить швидко, і його треба витрачати ощадливо. Людину можна порівняти з машиною, що має запас пального. Після його витрачання авто можна дозаправити, і воно поїде далі, а людині такого не дано. Тож щоб не розгубити енергію передчасно, слід рухатися доволі швидко, але без надриву.

— Чи вірите в особливі прикмети? Одна з таких — начебто гора може не впустити до себе?

— Ні, це не для мене. А ось шерпи перед сходженням складають молитву Будді і богам гір. Встановлюють вівтар, на який кладуть солодощі і… баночки пива «Будвайзер». Моляться. Цей ритуал перед підійманням обов’язковий. Вони професійні провідники, дуже цікаві, й від них багато в чому залежить успіх сходження. Коли під час прокладання страхувальних тросів на Евересті загинули десятки шерпів під лавиною — це була велика трагедія, — ставлення альпіністів до них змінилося на краще. Хоч для мене шерпи — друзі. Вони приходили поспостерігати за білявкою, яка зовсім не страждає від гірської хвороби, — за мною (сміється).

— Що особливо вразило на маршруті?

— Тіла альпіністів, які в певній точці вздовж шляху залишилися назавжди. Вони немов законсервовані: мають вигляд як і тоді, коли впали, адже тут завжди великі холоди. Транспортувати донизу ці тіла було б дуже дорого, тож своїм виглядом вони застерігають від біди, яка може статися з кожним через необережність чи високий ризик.

— Чи є якісь секрети реабілітації, бо вигляд маєте чудовий?

— Здоровий спосіб життя і термальні води Берегівщини, де звикла відновлювати сили. Після повернення були зморшки — від сонця, холоду, зневоднення. Здається, до сходження на голові мала вдвічі більше волосся. «Копицю», яка сплутується в русі на морозі, в наметі — хоч відрізай, але намагалася вичісувати. Трішечки відморозила шкіру, але і це вже позаду. Часто альпіністи втрачають до десяти кілограмів, я ж повернулася з тією вагою, яку мала до того.

Багато альпіністів запитували: що ти вживаєш, що перебуваєш у такій формі? Відкрию маленьку таємницю: носила із собою дві пляшечки нашої цілющої мінералки і додавала її в кип’ячену воду.

— Як зверталися до вас у таборі?

— Мене називали «Україна», бо саме так було написано на одязі.

— Українські скелелази 2016-го отримали світовий Золотий льодоруб.

— В альпінізмі ця нагорода — на рівні «Оскара» в кіноіндустрії. Її присуджують за прокладання надскладного маршруту на світову вершину. Такими людьми, як наші першопрохідці, не можна не пишатися. Дуже приємно, що ця нагорода дісталася співвітчизникам.

— Званням першої українки, котра зійшла на Еверест, якось скористаєтеся?

— Практичної користі від цього важко очікувати. Відчуваю гордість від того, що мій рожевий льодоруб, який назвала «бандерівським», побував на найвищій горі світу. Тепер ця річ стала талісманом — цінність, яку ні на що не поміняю.

— Сходження відбулося незадовго до відзначення 25-річчя Незалежності України.

— Узяла із собою український прапор і мала його весь час на оці, щоб не згубився поміж речами. Після останніх кількадесят метрів підйому, які долала з неймовірними труднощами, розгорнула його на вершині. Відчуття такі, що їх неможливо переказати: прапор рідної країни на висоті 8848 метрів. Вище вже немає нічого — лише державний стяг.

— Виходить, Україна зайвий раз довела, що є батьківщиною не лише красивих, а й сильних, успішних жінок.

— Це ви сказали, не я. Втім, із цими словами важко не погодитися.

— Ви народилися і виросли на Закарпатті, а живете і працюєте у Києві.

— Ще донедавна працювала там, удома. Але… Місце роботи можна змінити, ставлення ж до рідного краю, його людей для мене незмінні — я їх обожнюю. Кличу друзів, знайомих відпочивати і оздоровлюватися на Закарпатті. Поряд із лісистими горами, квітучими полонинами тут є все для здорового відпочинку, багатющих вражень. Шкода, коли величезні ресурси, здатні поліпшувати здоров’я, якими цей край нагородило Небо, залишаються невикористаними.

— Які місця у світі вважаєте такими, де варто побувати?

— Таких багато. Я побувала у Катманду, в Уганді і ще в багатьох країнах Африки. Там дуже цікаво. Чудова Грузія. Дуже люблю підніматися в гори і не обов’язково найвищі. Світ варто бачити, відчувати в усьому розмаїтті, а не зациклюватися на пляжах і готелях, хай навіть п’ятизіркових.

— Наостанок: чи сталися зміни у вашому сприйнятті світу після Евересту?

— Здається, я стала сентиментальнішою, уважнішою до рідних і близьких. Почала глибше розуміти деякі речі. Наприклад, є головне і все інше. Головне — це сім’я, здоров’я, самовдосконалення, розвиток. Винесла важливий життєвий урок після сходження: будь-яку мрію, навіть найнедоступнішу, можна втілити, якщо дуже захотіти.

Василь БЕДЗІР

Досьє

 

Ірина Галай народилася в 1998 році у місті Мукачевому. Закінчила факультет комп’ютерних наук Київського національного авіаційного університету. Працює в нафтовій компанії. Захоплюється гірськими лижами, сноубордингом, оздоровчим бігом. Альпінізмом захоплюється останні три роки. До сходження на Еверест встигла побувати в горах Кавказу на Казбеку, на вулкані Охос у Чилі, на Кіліманджаро в Африці, деяких вершинах у Непалі.