Як розпорядиться доля

0
200

Зі Станіславом ми зустрілися на відрізку між Маріуполем і Широкиним. З одного боку гриміла війна, з іншого сяяло вогнями велике безтурботне місто… Ми говорили про війну, життя, батьків…
Станіслав у війську вже третій рік. До війни працював у Вовчанську, що на Харківщині, на свинофермі чималого сільгосппідприємства свого батька. До військкомату пішов, коли російські війська окупували Крим. Воєнком дивився на чоловіка здивованими очима. Вовчанськ — прикордонне місто, чимало його жителів працюють у Росії, багато хто не проти стати частиною «рускава міра», отож із добровольцями тут було не густо. Подумав воєнком та й вирішив залишити Станіслава при військкоматі. Проте він рвався на фронт. Один із добровольчих батальйонів погодився його взяти, вияснили лише, чи не має судимості. Станіслав оформив відпустку й поїхав на вишкіл на Чернігівщину. Гадав — на місяць, а затримався на два. Повернувся на службу, коли воєнком, додзвонившись, пригрозив судом за дезертирство. Але потім медяником поманив: «Дослужи, а тоді ми тебе відправимо в гарну частину».
«Може, для когось той підрозділ Нацгвардії був і хорошим місцем служби, але мені не подобався його дух: уважай, 70 відсотків особового складу — антимайданівці,— говорить Станіслав.— А я ще й сказав, що проходив вишкіл у добровольчому батальйоні. Мене не любили, однак не зачіпали. Тим паче, що я погоджувався виконувати небезпечні завдання, від яких багато хто відмовлявся. Згодом вивчився на командира екіпажу БТР, не пив, дисципліну не порушував… Командування запропонувало підписати контракт. Однак у мене не було такого бажання».
Три останніх місяці служби в Нацгвардії видалися непростими. Його, каже, намагалися піймати на якійсь провині, аби примусити залишитися на службі. Навіть крадіжку хотіли на чоловіка «повісити». Та зшити білими нитками справу не вдалось, отож Станіслава відпустили на «дембель». Але він рвався на фронт, відтак пішов служити у добровольчий батальйон. Тепер має позивний «Чисел», опановує фах коректувальника вогню АГС (автоматичний станковий гранатомет).
— Добровольці — це зовсім інші люди, — пояснює свій вибір Станіслав. — Вони знають, за що воюють.
У «Чисела» напрочуд світлі очі. Вони стають зовсім чистими і наївними, коли згадує дитинство.
«Це батько навчив мене любити Україну, — розповідає Станіслав. — Батьків дядько в Росії — відома людина. Генерал-майор МВС, академік юриспруденції… Коли родич приїздив у Вовчанськ, то запитував мене: «Ну що, Стасику, ще не вмерла Україна?». Я відповідав так, як батько мене вчив: «Не вмре ніколи, а ваша Росія розпадеться…». Тепер я б із ним посперечався аргументованіше, але родич з нами вже не спілкується.
Сьогодні я на війні, знаю, що потрібен і що треба робити. Батько без мене обійдеться. Має на кого спертися — на брата Івана. Йому подобається господарювати, він цінує заможне життя. Я вдався іншим. Завжди вважав, що гроші лише псують людей. Війна ще більше підтвердила, що багатство — не головне.
Із цивільними мені важко спілкуватися. Більшість друзів дитинства мене не розуміє. У них одна тема розмови — заробіток у Росії. Є серед них і такі, що на вихідних — у Вовчанську, а потім їдуть нібито на заробітки, а самі за гроші воюють за «ДНР»… Коли служив у Нацгвардії, то тамтешньому офіцеру СБУ розповідав про таку схему, пояснював, як «військові заробітчани» без перешкод потрапляють за лінію розмежування. Але ніхто нічого не робить, їм цей клопіт не потрібен…»
Але ж війна колись має закінчитися. Запитав у Станіслава, як тоді звикатиме до цивільного життя? Каже, що міркує над цим. Утім, до закінчення війни ще дожити треба. Як розпорядиться доля, так і буде.
Леонід ЛОГВИНЕНКО