Інколи «кіборги» майже тиждень перебували в аеропорту без води

0
169

«Лєший» не хотів бути «диванним» героєм, тому став справжнім.
Хтось його називає просто херсонським «кіборгом», та він звик до іншого ім’я — «Лєший». Саме за цим позивним його знають бойові побратими. Сергій Павленко — один із тих, хто тримав оборону Донецького аеропорту. Коли ж повертався додому, попросив сина зустріти його в Миколаєві. Дружина випадково почула цю телефонну розмову і теж приїхала. А щойно побачила в гурті «кіборгів» неголеного й виснаженого чоловіка, здогадалася про все…
Сергій Павленко поїхав у АТО добровольцем у серпні 2014 року — між другою і третьою хвилями мобілізації. Таке рішення він прийняв після того, як загинув його товариш — командир батальйону «Херсон», а ще тому, що не хотів бути «диванним героєм».
— Не говоритиму точно, як довго кожен із нас перебував в аеропорту. Але скажу лиш одне: там було справжнє пекло, — розповідає «Лєший».
До подій на Сході України Сергій працював мотористом на судні. Коли почалися найжорстокіші бої, він прийшов до військкомату і висловив бажання їхати в АТО.
Для дружини, в якої проблеми з серцем, вигадав цілу легенду. Аж до повернення вона і гадки не мала, що її «половинка» перебуває у «пеклі». Жінка думала, що Сергій служить у «Десні» водієм. Дорогою він у кожному селі фотографував магазини, кафе, спортмайданчики. Щоразу, коли дружина запитувала, де він, надсилав їй нібито «свіжу» світлину.
— Показую їй волейбольний зал, що буцімто під Києвом, хоча він насправді був під Краматорськом, — згадує Сергій. — Згодом ми відбули до Старченкового, за кілька місяців — до Водяного, де були сильні бої і де ми втратили багато побратимів. А стрілянину під час телефонних розмов пояснював дружині тим, що охороняю полігон — мовляв, там хлопці навчаються стрільбі.
Зі Старченкового Сергій потрапив до шпиталю. Телефон розбився — і зв’язку з ним не було. Нарешті жінці вдалося до нього додзвонитися. Коханий одразу заспокоїв: нічого страшного, проста застуда.
Укотре вирушаючи в район АТО, він просто поставив дружину перед фактом: у мене наказ, відмовитися не можу. Але запевнив, що на передову вже точно не відправлять.
— Потім були Червона Поляна, Донецький аеропорт, Піски… Багато де довелося побувати, — продовжує розповідь «Лєший» і показує відео з телефона, зроблене в ДАПі. — Якщо міг знімати, то був ще не піковий момент. Відстань між нами і ними лише15–20 метрів. Ось стінка — а за нею вже російські окупанти… Вогник червоний бачили? Це снайпер по нам цілиться.
Інколи «кіборги» майже тиждень перебували в аеропорту без води.
— Щоразу з боєм хтось приходив до нас і з боєм ішов. Завжди хтось гинув. Аби завезти нам воду, люди ризикували життям, — пояснює Сергій. — Щоб вижити, добували вологу, звідки могли. Використовували сніг, поки він був. А коли його не стало, зливали радіатори. Добували рідину і з тушонки. З консерви виймали м’ясо, залишалася юшку, яку через індивідуальний пакет вичавлювали й пили.
Повернувшись до Херсона, Сергій Павленко продовжив підтримувати зв’язок із товаришами по службі, допомагаючи всім, чим може як волонтер.
А ще наш герой із теплотою згадує дівчинку Христинку з каховського дитбудинку, лист якої майже рік носив у «броні». Це вражаючий збіг обставин, що серед тисяч дописів з усієї України до нього потрапило послання землячки.
— Багато воїнів брали ці листи і не тільки читали, а й клали їх під пластину бронежилета як оберіг. Коли ж отримав лист від Христинки, одразу зрадів, адже він був з рідної Каховки, — згадує «Лєший». — Багато побратимів і після повернення додому зберігають ці листи, перечитують…
Із Христиною Сергій потоваришував. Тепер вони спілкуються телефоном майже щодня.
Сергій ДАНИЛЕНКО