Бережи їх, Боже

0
194

Коли єпископ Харківський і Богодухівський Митрофан, запитав, хто з панотців їхньої парафії згодиться поїхати капеланом у зону АТО, священик храму Івана Богослова Геннадій Рохманійко почав розмірковувати: отцю Віктору роки не дозволяють воювати, у отця Віталія дружина вагітна, у Григорія — діти маленькі… А я в армії служив, і здоров’я поки що не підводило…
Після інструктажу в Михайлівському Золотоверхому храмі швидкісним потягом він вирушив до Червоноармійська, далі — до штабу 93-ї ОМБр, звідки й почалася його служба — військова і духовна.
Відтоді він не раз ставив собі запитання: людина війни, хто вона? От Володя з позивним Бик, якого зустрів, коли вперше потрапив у Піски. Міцний хазяйновитий чоловік років тридцять із чимсь… Стоять вони посеред руїн, і він показує театр бойових дій: Донецьк, два терикони — великий і малий. «Слухаю як по-буденному він розповідає про все це, й дивуюся його впевненості в собі, у товаришах, у перемозі, — згадує отець Геннадій. — Я запитую його, бо в мене немає такої впевненості: «Володю, а якщо наступ? Чи є друга лінія оборони?» А він здивовано дивиться і відповідає: «А ми нікуди не збираємося відступати, будемо відстрілюватись…». «А коли набої скінчаться?». Боєць показує на гранату, яка в нього на поясі висить. Живим, каже, я їм не здамся. Дивлюся в цю мить на Бика й розумію: ось переді мною чоловік, хлібороб-воїн, який взявся за плуга, напружив волячі жили. Й коли вже взявся за чепіги, то не кине їх, буде вдавлювати леміш у землю, навіть якщо доведеться орати твердий крутосхил, доки не переоре це поле війни».
Під Авдіївкою капелану відвели «кубрик» у сірому бетонному бункері, який залишився від часів, коли тут працював великий комплекс космічного зв’язку «Зеніт». Туди і прийшов до нього один солдат, щоб вилити душу.
…Атакували вони опорний пункт. Дивиться боєць, а з бліндажа вискакує силует у камуфляжі й на ходу хапається за пістолет. Звісно, досвідчений воїн дав чергу першим… Коли противник упав непорушно, він підійшов і дістав його документи: загиблому, який приїхав на війну із Санкт-Петербурга, не було ще й 20. Чоловік узяв його телефон, знайшов у «пам’яті» слово «мама». Довго не наважувався зателефонувати, аж пізно ввечері натиснув кнопку виклику. «Ой, кто это?» — почувся стривожений жіночий голос у слухавці. «Ваш сын убит под Донецком», — відповідає воїн. «Ви мєня разигриваєтє, он на заработках в Пітєрє», — не вірить мати. «Думайте, що хочете, але я сказав, як є насправді…». Нібито й убив солдат, захищаючи власне життя та Вітчизну, а, каже, щоночі приходить той хлопець у снах. «П’ю горілку, щоб забутися», — зізнався. Тієї ночі о. Геннадій так і не заснув.
Якось довелося священику жити в одному підвалі з двома бійцями — М’ятим і Тихим. Обоє контужені. Їхня БМП підірвалася на міні. Механіка-водія розірвало на шматки. Тих, хто сидів у вогневому відсіку, лише сильно контузило — вибухова хвиля втратила силу. Тихий і до того вдачею відповідав своєму позивному, а після контузії став, вважай, німим. Більше розповідав М’ятий. Як витягли тіло водія, а ніг уночі не знайшли. Коли відшукали їх уранці, то поховали просто у воронці. М’ятий пригадує, як повз, контужений, як дзвеніло в голові, а командир кричав, аби вони позбирали автомати бійців. Ще пам’ятає, як намагався згребти їх докупи на мінному полі…
Одна жінка запитала о. Геннадія: «Скажіть, отче, а люди з того боку — хто вони для вас? Адже є заповідь любити ближнього свого». «Якщо людина хоче мене вбити, то я ставлюся до неї як до ворога, — відповів священик. — Я молюся за те, аби Господь поставив заслон їхній злобі, яка нас убиває. Вони вільні люди, але не мають права нав’язувати нам своє світобачення, «рускій мір». Ми хочемо жити по-своєму у власній хаті».
 Олексій ЯРОВИЙ