До перемоги всупереч усьому

0
220

Війна на українському сході стала для нашого суспільства своєрідним лакмусовим папірцем, коли в умовах спільної біди вчорашні затяті «патріоти»  скинули маски й проявили себе в байдужості, страху, зраді. Натомість, зовсім неочікувано для одних і цілком зрозуміло для інших, показали себе прості українці. Ті самі, які не маючи спеціальної військової підготовки, часто без потрібної амуніції, у звичайних спортивних костюмах і кросівках, не роздумуючи, йшли захищати Батьківщину. Та величезна кількість простих людей, які лишаючись у тилу, продовжують вести власну війну: за кожне врятоване життя поранених у боях, за те, аби наші захисники були забезпечені всім необхідним.  І саме серед цієї багатомільйонної армії воїнів передової та тилу – герої нової української історії, на прикладах яких у майбутньому виховуватимуться наші онуки.
Мешканку Полтавщини Вікторію Мірошніченко добре знають на всій лінії фронту в більшості військових підрозділів. За два роки волонтерка зуміла зробити для бійців стільки, скільки іноді не вдається навіть великим благодійним організаціям. Заради допомоги учасникам АТО жінка залишила все: бізнес, рідних, друзів, захоплення, мрії й донині шукає все нові й нові можливості закуповувати та передавати воїнам усе необхідне. Аби бути ближче безпосередньо до тих, хто потребує підтримки та не витрачати великі суми коштів на перевезення зібраної допомоги, Вікторія вже більше року живе в зоні АТО. Тисячі українців переказують гроші, збирають і надсилають поштою все необхідне для бійців, а вона –  організовує, закуповує, сортує та адресно розвозить допомогу бійцям.
– Скільки різних особливих випадків і того, що потрібно, чим не забезпечують по лінії Міноборони чи МВС. Пам’ятаю бійця: красень, велетень, два метри зростом, у якого одяг 64-го розміру! Або юнака з 48-м розміром ноги, якому взагалі ніхто не міг знайти берці. І це ще не найбільший розмір! Був випадок, коли шукала військове взуття 52-го розміру, – каже волонтерка.
Утім, основна діяльність Вікторії Мірошніченко спрямована не на індивідуальні чи особливі випадки. Щодня, за допомогою інтернету, мобільного телефону, дружніх зв’язків вона знаходить можливість передавати на фронт харчі, одяг, взуття, ліки, військове приладдя, обігрівачі, намети, електричні плитки, пральні машинки, автомобілі та багато іншого.
-Ну, яка з мене героїня? Роблю те, що має робити кожен, кому не байдужа доля нашої країни. Тим більше, я ж не сама допомагаю нашим захисникам. Це колективна праця, можна без перебільшення сказати – усієї України, – говорить Вікторія.
Зворотними адресами «географія» допомоги воїнам АТО говорить сама за себе: різні регіони України, а також США, Франція, Італія таІспанія. Довіру в українців жінка викликала не лише постійною та детальною звітністю про зроблене на власній сторінці у мережі Фейсбук, а й дивовижною мужньою позицією та неймовірною життєвою історією. Узимку цього року, за підтримки простих людей,  Вікторії Мірошніченко було присвоєно, напевне, найціннішу нині недержавну нагороду – Народний герой України.
ЕТАЛОН ЛЮДЯНОСТІ Й ПАТРІОТИЗМУ
– Наше волонтерське братство охоплює майже всі міста України. Найпотужніше діяльність розвинена у Львові. Наприклад, громадська організація «Hand Made», представники якої постійно плетуть кікімори, маскувальні сітки, шиють балаклави, розгрузки, готують суміші сухих борщів і ще багато-багато іншого. Уявіть, щонеділі, незалежно від погоди, виходять у центр міста, ставлять намети, де продають зроблені власноруч вироби, випічку, розгортають невеличку кухню й готують і продають різні страви, завдяки чому збирають гроші на матеріали для сіток. «Кухня барикад» – так само. Підтримуємо зв’язок із волонтером із Київщини Арменом Шахар’янцем із Яготина. Це людина-унікум! Він колишній афганець, має проблеми зі здоров’ям, але ви навіть не уявляєте наскільки багато вони разом із дружиною роблять для бійців АТО! Наталя та Микола Шулі, Лідія та Юрій Садиги зі Львівщини. «Кухарська сотня столиці», «Сітка на вежі», інші організації з Києва й багато-багато інших. А ще люди, які дуже допомагають грошима, з ремонтом і закупками автомобілів для бійців, однак не хочуть, аби про них писали чи говорили. Ніколи не присвоювала собі чужих заслуг. Навпаки! Щоразу почуваюся щасливою, коли з тих самих окопів і бліндажів, бійцям вдається зателефонували цим людям і подякувати за підтримку. Насправді, це вони працюють, а я лише кур’єр. І Фейсбук – неймовірна рушійна сила,  – каже Вікторія.
Неохоче, але все ж розповідає, із чого все розпочиналося. Як за подіями Майдану Гідності, першими захопленнями бойовиками населених пунктів Донбасу спостерігала через новини. У той період Вікторія перебувала на лікарняному ліжку з важким захворюванням і виборювала право на власне життя. В очікуванні операції вперше зіштовхнулася із сумними реаліями, що не обійшли стороною більшість родин добровольців: коли країна виявилася неготовою вдягти у військову форму, шоломи, бронежилети тих, хто в числі перших був готовий дати відсіч загарбникові.
– Один за одним зверталися знайомі, друзі з проханням допомогти зібрати на фронт їхніх рідних. Подруга (вони з братом сироти)  попросила допомогти, чим можу, аби його спорядити. Ще один знайомий, круглий сирота, ішов в АТО добровольцем і йому теж не було кому допомогти. А якось отримала лист із фото хлопця, де він стоїть у старих берцях, перемотаних скотчем! Під враженням написала про це на своїй сторінці у Фейсбук. Порадили звернутися до волонтерки Діани Макарової з Києва, яка погодилася й запитала лише розміри одягу та взуття того бійця. Телефоную йому, а він, зрозумів, про що йдеться, замовк на хвилину, а потім каже: «Вибачте, але в бліндажі поруч зі мною троє таких самих хлопців і я не зможу ходити в усьому красивому й новому, знаючи, що вони такі самі, як я тепер».  Зателефонувала до Діани, усе розповіла, у відповідь почула: «Добре, тоді потрібні розміри всіх чотирьох!». Цей вислів надовго лишився в моїй пам’яті, адже він був своєрідним еталоном людяності й патріотизму, коли не ділили на своїх і чужих. Тоді загадала: якщо далі займатимуся волонтерством, наслідуватиму саме цей приклад. Після чого усе більше переймалася проблемами бійців і знаходила можливості допомогти, – згадує Вікторія.
ІЗ ДОПОМОГОЮ – В ЕПІЦЕНТР БОЇВ
На четвертий день після операції, навіть не дочекавшись зняття швів, полтавська волонтерка вирушила… в зону АТО. Аби відвезти допомогу, яку їй вдалося зібрати за кілька тижнів до операції, за допомогою знайомих, друзів і власним коштом: харчі, вологі серветки, медикаменти, баки для води, військову форму.
Разом з іншими волонтерами, колоною, вирушила в Маріупольському напрямку: Волноваха, Торез.. Куди через неспокійну обстановку та постійні обстріли наважувалися поїхати далеко не всі.
– Чому не передала через інших? Мусила побачити все на власні очі, хотіла для себе зрозуміти, що там відбувається насправді. Добре усвідомлювала, у якому стані я після операції й чим мені може загрожувати така «подорож», але, вірите, не могла інакше! Побачила в чому найбільші потреби й умови, у яких перебували наші бійці. Під час тієї поїздки вперше потрапили під обстріл, однак це мене взагалі не злякало. Навіть навпаки, зрозуміла, що допомагатиму й надалі, – розповідає Вікторія Мірошніченко.
Скільки таких поїздок було здійснено за ці два роки, волонтерка не знає. Каже, навіть у думках не було їх рахувати.
-Знаю волонтерів, які з’їздять і пишуть потім у своїх звітах: це наша 12, 20, 25 поїздка в АТО. Я так дивувалася спочатку, адже в мене ці поїздки були наче одним суцільним потоком! Кожні 10-20 днів, щойно набиралася нова партія допомоги бійцям, – говорить волонтерка.
Натомість із точністю називає напам’ять: номери блокпостів, назви населених пунктів, що розташовані поруч, до яких добиралася спочатку з іншими волонтерами, а згодом і самостійно. Із  липня 2014 року об’їздила всі гарячі точки Донеччини й Луганщини. Про лікування, щоденні життєві проблеми Вікторія намагалася не думати.
– За 2,5 місяці це вже стало на великий потік. Постійно писала пости в Фейсбук: хто може допомогти, хто може звозити, заправити машину, так і знаходили одне одного. А потім хлопці з нашої компанії потроху почали самі йти добровольцями. Їздили туди-сюди, а згодом для себе зрозуміла, що пора самій перебиратися поближче. Із березня до жовтня 2015 року працювала й жила разом із волонтерською медичною ротою в Артемівську.
Наприкінці року Вікторія перебралася до одного з підрозділів на Луганщину, звідки продовжує свою активну діяльність.
-Дорогою туди й назад можу зупинитися перепочити майже в кожному підрозділі, хлопці мене добре знають, деякі стали не просто друзями, а по-справжньому рідними для мене людьми:  бійці 24-ої, 58-ої, 92-ої бригад, батальйонів «Луганськ-1», «Золоті ворота», полків «Миротворець» та «Київ», 1-го окремого батальйону морської піхоти та багато інших,- розповідає волонтерка.
ФОТООБ’ЄКТИВ ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ
Важко навіть усвідомити, через які випробування заради допомоги бійцям довелося пройти самій Вікторії. Часто, в умовах бойових дій, потужні обстріли не вщухали по кілька діб, а в епіцентрі боїв часом чекали на елементарні речі: питну воду, харчі, медикаменти.
– Завжди обирала позиції й точки, які найнебезпечніші. Не тому, що я якась божевільна або любителька адреналіну, просто розуміла для себе це так: що туди, де більш-менш спокійно, доїде будь-хто. А там, де серйозна небезпека, допомоги потребують найбільше. В’їжджаєш іноді в якусь зону, гримить, неба й горизонту не видно, усе сіро-рожево-помаранчевого кольору. Але знаю, що там, за цією «хмарою» стоять хлопці, до яких кілька діб узагалі ніхто не може дістатися. Мені не страшно, розумію, що, як Бог дасть, так і буде! І щоразу виїжджаючи на передову з допомогою, відчувала, що все буде добре, – розповідає Вікторія.
Жартує, що може вже сама проводити уроки того, як поводитися під час обстрілів, як вціліти під ворожими «Градами».
-Під Дебальцевим якось потрапили під потужний обстріл, багато загиблих, поранених. Везу ту допомогу повз усе це й розумію, що немає ніякої гарантії, що в наш караван не влучить якась міна чи щось інше. Тоді Бог милував. А іншого разу стояли на 25-му блокпості, розпочався обстріл. У мене на грудях тоді висів новенький фотоапарат, аж раптом прилетів осколок і повністю зрізав мені об’єктив. Не повірите, плакала! Адже мені потрібно було робити фотозвіти для всіх, хто допомагав. Аж поки не заспокоїли, що картка пам’яті збереглася. А якось їхали повз Трьохізбенку, де тривали постійні обстріли, лобове скло пробив осколок й влучив мені в бронежилет. Не відразу навіть зрозуміла, що сталося.  Спочатку був кашель із кров’ю, згодом побачила величезний чорний синець на всі груди. Думала, що якесь серйозне забиття грудини, не придавала цьому великого значення. Та й до лікарів ходити не було часу. Лише рік потому, коли захворіла на запалення легенів і робила флюорографію, лікарі сказали, що в мене переламані ребра, – розповідає волонтерка.
Перенесла Вікторія й кілька контузій, поранення плеча, яке постійно нагадує про себе гострим болем і потребує складної та дорогої операції із заміни суглоба.  Кілька разів на рік вживає спеціальний підтримуючий курс ліків і сама собі обіцяє, що коли закінчиться війна, приділить максимальну увагу своєму здоров’ю. За два роки війни, вдома, у Полтаві, була всього кілька разів. Рідні волонтерки мати та 23-річна донька, давно зрозуміли, що Вікторія      йтиме до останнього. Тож підтримують у телефонних дзвінках та під час нечастих зустрічей.
«ТЕБЕ ТУДИ НІХТО НЕ ПОСИЛАВ!»
-Я все добре усвідомлюю. І що лікування потрібно пройти, і хоча б       коротку відпустку взяти. Знайомі кажуть: візьми тайм-аут, відпочинь. А я не можу собі  цього дозволити! Лише за сьогодні зателефонували із 7-ми підрозділів і продиктували списки того, що «дуже потрібно!». Не можу лишитися байдужою. Адже в деяких підрозділах й досі дуже погано з харчуванням. Організовую безперебійні поставки з різних міст, стежу, щоб все це вчасно потрапляло до бійців. Як це покинути? Як би погано себе не почувала, не можу собі дозволити, – каже Вікторія.
Під час короткотривалих поїздок додому та в справах до Львова чи Києва якнайшвидше намагається повернутися назад, у зону АТО. Каже, то зовсім інший для неї світ, який важко сприймати тим, хто звик до фронтових умов і протилежно інших життєвих цінностей.
-Там дуже важко морально, відіграє роль певний асоціальний аспект. Це коли ти заходиш вдома на город і дивишся, щоб навколо не було розтяжок. Або їдеш вулицею, бачиш дерева й підсвідомо готуєшся до того, що тут можуть почати гатити снайпери. Або стоїш у черзі в магазині, а поруч дитина з повітряною кулькою. Вона випадково лопається, а ти за секунду падаєш на підлогу, бо саме так робиш, коли лунають постріли. Водночас не можу спокійно сприймати на свою адресу: «Тебе туди ніхто не посилав!» і це в тилу… Або коли дізнаєшся, що твої знайомі бійці після поранень і лікування в дніпропетровському шпиталі у лютий мороз повертаються додому з баулами та милицями й кілька годин на трасі не можуть зупинити машину.
Що робитиму, коли все закінчиться? Займатимуся соціальною реабілітацією бійців, упевнена, що ця діяльність буде дуже  актуальною. Не хочу, щоб наші захисники відчули себе, як колишні афганці. Це неймовірно боляче й важко. Пам’ятаю все це ще по своєму батькові, він у мене колишній афганець.
Нині в мене зовсім інші цілі. Головна з яких – наша перемога, – каже Вікторія Мірошніченко.
Анастасія АВДЄЄВА
Фото з архіву Вікторії Мірошніченко