Сергій Павлюк: «На виставу в Іжевськ привіз українські «шини»

0
238

Ще вчора Сергія Павлюка, режисера Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша, називали молодим і перспективним. А нині, через 10 років після успішного дебюту, це вже відомий митець із багатьма іншими епітетами: плідний, креативний, харизматичний, епатажний, глибокий. І, мабуть, у нинішньому українському театральному просторі в нього немає конкурентів у творчій активності: за ці роки — майже 60 вистав, більшість із яких відзначили і глядачі, і критики. На початку цього сезону Сергій у рідному театрі вже поставив дві прем’єри і готує ще кілька. А також дебютував на київській сцені.

— Сергію, розкажіть про ці київські вистави.
— У 2014 році на фестивалі жіночих моновистав «Марія» народної артистки України Лариси Кадирової я побачив спектаклі прекрасних польських актрис. Вони перевернули мою свідомість. Просто на сцені ми з Кадировою домовилися про виставу. І вже з грудня минулого року почали працювати над спільним проектом нашого театру та Національного театру ім. І. Франка «Не плачте за мною ніколи…» за оповіданням Марії Матіос.
— Як сприйняла виставу сама авторка?
— Вона була на прем’єрі в Києві й сказала, що їй сподобалося. Але я не дуже й розпитував. Гадаю, за це мене не любили, коли я був ще дуже молодим. Чомусь думали, що я такий пафосний тип. А я просто не можу підходити і розпитувати: «Як вам моя вистава? Розкажіть».
Між іншим, нову малу сцену «Під колом» у своєму театрі ми відкрили саме під враженням фестивалю Лариси Кадирової. Саме тоді мені підкинули п’єсу «Новеченто» (Gethappy), яку зіграв Сергій Михайловський. Вона стала другою виставою цієї сцени. А першою була «Наталчина мрія» Я. Пулінович, яку зіграла Женя Кірсанова. І вже в межах цього проекту поставлено п’ять спектаклів. На початку року плануємо ще три.
— Можна сказати, що ви створили своєрідний театр моновистав Сергія Павлюка?
— На жаль, ні. Цей проект передбачав, що протягом 2—3 років усі актори нашого театру мають зіграти на худраду свої монороботи, і кращі з них стануть репертуарними. У будь-якому разі вони одержать унікальну можливість зростання.
Кілька років тому я організував «лабораторію молодих», що теж займається акторським вихованням. Адже кращі актори осідають у Києві, а до нас приходять ті, яких все одно доводиться вчити. Насправді не хочеться бути на сцені педагогом, а лише режисером.
— Друга цьогорічна вистава в Києві — «Замовляю любов» відомого українського драматурга Тетяни Іващенко.
— Наші з Тетяною стосунки — це приклад співпраці сучасного режисера із сучасним автором. У Херсоні я поставив дві її п’єси: «Ідзанамі» та «Рольові ігри». На цьогорічному міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії» відбулося читання її нової п’єси «Замовляю любов», яка мене зачепила своєю темою: самотність людей.
Але роками можеш ставити хороші вистави, а в Київ не потрапиш. На цій я познайомився із Театром на Подолі. Дуже хороший театр. І пощастило працювати з прекрасними акторами В’ячеславом Довженком, Ларисою Трояновською та Іриною Грищенко. Художниками були Наталя і Сергій Ридванецькі з Черкаського театру, з якими я ставив свої, можливо, найкращі спектаклі: «Страшна помста», «Наталка Полтавка», «Сад Гетсиманський», «Енеїда». До речі, саме з ними я зробив свою найпершу виставу. Це було десять років тому в Черкаському театрі ім. Т. Шевченка — «Дума про братів Неазовських» Ліни Костенко.
— А як ви одержали дозвіл від Ліни Костенко? Як відомо, це зробити дуже непросто.
— Почну здалеку. Я, сільський хлопчик, часто по радіо слухав виставу «Думи про братів Неазовських». Матеріал про самого гетьмана Павлюка! І коли потрапив на режисерський факультет, то вже на другому курсі з педагогом Ніною Гусаковою зробив свою версію. А потім був задум і дипломної вистави в черкаському театрі. Дозвіл? Працюючи  в охороні (бо вже була сім’я, й треба її утримувати), діставши номер Ліни Костенко, постійно набирав його. Тижнів зо три. У відповідь — автовідповідач. Раптом: «Слухаю». Пояснив. «А ви талановитий?» Я щось пробубонів. «Ні, ви талановитий?» — «Так». — «Тоді я вам дозволяю». Навіть дозволила щось змінювати.
Знаєте, Ліна Василівна мало з ким спілкується, але люди дивляться і переказують їй. І коли я вже намагався отримати дозвіл на постановку «Марусі Чурай» і не міг додзвонитися, то, маючи електронну адресу її доньки, написав їй в Італію й одержав: «Мама вас пам’ятає і дозволяє». Донька навіть натякнула, що в мами є улюблена п’єса — «Сніг у Флоренції». І коли я поставив «Марусю Чурай», попросив дозвіл ще й на цю. Хотів зробити її у Рівненському театрі, потім намагався в Черкаському, але не вдалося. Не розумію: отак живеш-живеш, ні з ким не конфліктуєш, а виявляється, що твоя персона викликає якесь несприйняття…
— А конкуренцію куди діти?
— Досі моя настільна книга — «Портрет» Гоголя. Щоб не стати таким, як його персонаж — художником із «жабою», коли у когось щось виходить успішне. Усім вистачить і театрів, і роботи. Радій за колег! Я, наприклад, дуже радію за київську молоду режисуру, яка має змогу ставити і в Театрі на Лівому березі, і у Стаса Жиркова, і в Андрія Білоуса. Раніше молодь взагалі не пускали в театр. Ніколи не забуду, як обдзвонював театри і просив: «Візьміть мене поставити виставу!» На щастя, цю безвихідну ситуацію різко змінив Олександр Андрійович Книга — художній керівник херсонського театру, який одразу  повірив у мене і запросив на роботу.   
— Ви змогли тут створити свою команду, без якої важко в театрі?
— Гадаю, що так. Зараз ставлю «У джазі тільки дівчата» і дуже спокійний, хоч театр нині у піковій ситуації: одночасно готує три прем’єри і кілька новорічних концертних програм. Але в мене є балетмейстер Юра Бусс, Ружена Рубльова — хормейстер, художник Ольга Гоноболіна. Вони мене лише питають: «Так?» — «Так. Мені подобається. А тут можна трішки попрацювати». І я займаюсь лише акторами. Намагаюсь і на вистави в інших театрах брати колег, та не кожний може собі це дозволити.
— Торік у вас була вистава «Ромео і Джульєтта» в Іжевську?
— Це мій четвертий спектакль там. Ще на «Чайці» створилася команда із талановитих акторів старшого покоління. Нині особливо важко було саме з молодими акторами, бо вони всі зауваження сприймають як особисті образи. Ця проблема майже в усіх театрах. І що більше зауважень, то більший спротив. А потім виявляється, що все, що ти робиш, — аби знищити його особистість. Колись прочитав поради акторам: все, що робить режисер, — робить для тебе і для того, щоб ти на сцені мав кращий вигляд.
В іжевському театрі на виставі були великі фінансові вливання, і тому вийшли дуже гарні декорації, щоправда, трохи не моїєї естетики — візуально казкові. Але не було балету. І наш Юра Бусс ставив танці на… хлопців-монтувальників, які дуже хотіли це робити. Але не всі елементи вони витягували. А після прем’єри актори зробили капусник, де ці хлопці робили ті підтримки, які ми спростили, аби довести, що вони це змогли. А ось виконавці Ромео і Джульєтти мене не переконали, як ще не переконують і в нашій херсонській виставі.
— Нині ви поставили її у своєму театрі, щоб знайти в цьому матеріалі щось інше?
— Щоб довести до кінця саму ідею. Їдучи в Іжевськ, говорив, що везу туди свої шини. Тобто тема Майдану в нас простежувана. Я використав у декораціях військові колеса, великі дзеркала й іншу символіку. Фінальна картинка там пройшла на ура. Ніби за цими шинами — Смерть, і ці колеса за головами загиблих людей стали їхніми німбами. Усі герої, які ворогували, на тому світі разом і дружать. Думав, що там це заборонять, але все пройшло. Мені з Іжевська пишуть, що вистава йде й нині й вона аншлагова. А в драматургію херсонської вистави я ще додав газети як символ класичної інформаційної війни. Два роди, дві газети, дві різні інформації.
— Колись в інтерв’ю ви сказали, що треба публіці підігрувати. Не змінили думки?
— На жаль, ні. Ось ще одна зовсім свіжа прем’єра — «Шість страв з однієї курки». Спочатку ставив її в одеському театрі. Актриса, на яку ставили, померла, я недоробив і в пам’ять про неї зробив у нас. Спектакль загалом трохи брутальний, і ми чекали провалу. Але на прем’єрі публіка просто вибухнула! Суцільні аншлаги! І зрозумів, що нічого не розумію в мистецтві. Жодна моя найуспішніша вистава не викликала такої реакції.
— Нині вже на рівних конкурують культура й антикультура, виховання і антивиховання. Вам це видно як нікому іншому, бо багато ставите в різних містах.
— Цьогоріч у мене рекорд. Уже відбулося 11 прем’єр, до кінця року має бути 13—14. У Києві якось почув про себе: «Багатоверстатник!» Правду кажучи, мене це образило. Бо є така думка: якщо швидко, то неякісно. Неправда. Я ніби заквашую різні вистави: зустрічаємося, розмовляємо, перевертаємо текст, підбираємо графіки, проживаємо матеріал. Потім якийсь час не бачимося. Перебродило — зібралися і зробили. І всюди встигаю.
У рідному театрі щодня повноцінно працюю паралельно над двома-трьома спектаклями. Якось дружина сказала: «Подивись на себе». Це був серіал «Доктор Хауз». Якийсь чувачок одночасно у щось грає, дивиться телевізор, щось розумне говорить і розв’язує якісь задачки. І це справді схоже на мій спосіб життя і мислення. Та крім того, що люблю пошук і нові враження, існує ще й банальна річ: треба заробляти гроші. Бо в сім’ї четверо дітей.
— Часто дружину й дітей бачу на ваших виставах. А яке місце сім’я займає у вашому неспокійному житті?
— Це колосальний стимул. Менша донька вирішила, що буде художником-дизайнером. І принципово у вихідні ходить у художню школу. Старша Ангеліна ще в пошуку. Тому я вирішив спробувати її в театрі, можливо, це їй сподобається. Син Мишко в день театру народився! Найменшій лише чотири місяці.
Буде неправдою сказати, що приїжджаю додому і відпочиваю. Але років із п’ять тому, коли народився Мишко, я зрозумів, що сім’я у мене на першому місці, бо раніше була робота, робота, дружба. Але щось є в тому, коли по тобі лазить ця малеча. І ми не збираємося зупинятися.
Галина ЦИМБАЛ

Досьє
Сергій Павлюк народився 1978 року в с. Шарки Київської області. Закінчив Національний університет культури і мистецтв. З 2007 року — режисер Херсонського  академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша. Ставив у театрах Черкас, Рівного, Миколаєва, Полтави, Коломиї, Києва, Росії, Білорусі та Румунії.
Лауреат численних театральних фестивалів.