У МАЙСТЕРНІ СКУЛЬПТОРА БОГДАНА КОРЖА — НЕМОВ НА АРХЕОЛОГІЧНИХ РОЗКОПКАХ

0
211

Його роботи є в багатьох країнах Європи, Азії та Америки (в Єгипті, Сербії, Словаччині, Чорногорії). Олександрійській бібліотеці Єгипту, до прикладу, Богдан Корж подарував меморіальну дошку письменниці Лесі Українки, для Угорщини виготовив скульптуру королів Андраша та Анастасії, до речі, одну з найбільших своїх робіт. Він — член Національної спілки художників України з 1985 року та двічі лауреат обласної премії імені Й.Бокшая та А.Ерделі (у 1997 та 2008 роках, номінація – скульптура), учасник багатьох обласних, всеукраїнських та закордонних виставок. І при цьому залишається простим та цікавим у спілкуванні, в чому переконалися, навідавшись у його майстерню на вулиці Собранецькій в Ужгороді.
Ти потрапляєш сюди, як у музей, де є ескізи робіт, кадило, людський череп, який майстер привіз із львівських розкопок, годинникові механізми, фляги на стінах, інструменти майстра: флекси, молотки, якими, зі слів скульптора, робиться «відбивна» з каменя, зубильця, скальпель, болгарка, троянка…
І все це густо припало пилюкою з мармуру. Вона була навіть у каві, яку приготував для нас. Цим і особливий її рецепт. «Все дуже просто, — каже Богдан Корж, — у джезву кладете 6 ложок кави, 1,5 ложки цукру, трохи солі й кориці. Воду слід довести до кипіння. Додати ще води, ще раз скип’ятити, знову довести до кипіння. Відтак цю процедуру слід повторити втретє. Насамкінець я притрушую напій мармуровою пилюкою, щоб смак був особливим (сміється).
— Пане Богдане, скульп¬тура у вашому житті давно?
— У п’ятому чи шостому класі, пам’ятаю, я вже пробував вирізати з м’якого річкового каменю різні невеличкі рельєфи. Мені це подобалося, схильність до скульптури була ще з тих часів. Я народився і жив до 6 років в місті Яблонець-над-Тісою (Чеська Республіка), але вважаю себе корінним закарпатцем.
Мав ще два захоплення — археологію і мистецтво. Обрав друге випадково, у 8-му класі можна було вступати у художнє училище, а в 10-му – на історичний факультет. Я спробував перше, щоб не втрачати роки. А вже вступивши в Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва у 1972 році, а згодом і Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, труднощів у навчанні майже не мав. Погано, щоправда, давалися мені марксизм та ленінізм (сміється). Загалом скульптура – творча втіха.
— Але ви й малюєте?
— Так, графіку та живопис. Хоча скульптуру люблю більше.
— Кажуть, у вас більше двох тисяч робіт?
— В Ужгороді моїх робіт небагато, бо я не звик кланятися. Можливо, є й більше двох тисяч, але я їх рахую?!
— Ви розповідали, що досі під враженням від симпозіуму в Донецьку…
— Коли їхав туди, то думав, що там замурзані шахтарі. Але ні — місто в асфальті та квітах. Пленер був організований на найвищому рівні: ми приїхали, а нас у парку Перемоги вже чекало каміння. Впродовж кількох тижнів у столиці Донбасу тривав напружений творчий процес. У камені відображали різноманітні образи, навіяні мандрами Одіссея. До речі, коли ми приїхали, то парк був занедбаний, а коли прощалися — донеччани вже випробовували фонтан. Тепер Донецьк має парк скульптур. Усі вони вдало прикрашають парк і ніякого вандалізму не зазнають.
— Натякаєте на випадок в ужгородському альпінарії?
— Так, я про пам’ятник живописцям Йосипу Бокшаю та Адальберту Ерделі. Тоді, як па-м’ятаєте, виявили надріз металу розміром близько 10 cм на задній частині шиї скульптури Адальберта Ерделі. Ми його відреставрували, але це жах. Ще хвилин 15—20 — і Ерделі залишився б без голови. Це — мисливці за металом.
— А щодо симпозіумів, у нас їх не проводять для скульпторів?
— Ні, в Ужгороді з 91-го вони не проводилися. Хоча ми й першими у Радянському Союзі наважились на це. А щодо інших закарпатських міст, то у Хусті в 2010 році провели перший міжнародний пленер скульптури «Мелодія каменю», а через рік у Тячеві — симпозіум «Диво-камінь»..
— Маєте улюблений матеріал?
— Бронза і камінь. Хоча відливати бронзу в мене тут немає можливості, але вмію. Камінь беру на річці чи кар’єрі. Ви навіть не уявляєте, скільки мармуру «поховано» там. У свій час його звозили до нас з усього Радянського Союзу.
— А котра скульптура подобається найбільше?
 — Важко відповісти. Сьогодні вона улюблена, а завтра дивлюсь на неї і переробляю, бо щось не подобається. У бронзі, правда, не дуже переробиш, а от камінь можна. Мені подобається працювати над портретом, особливо з натури. Кожне обличчя зазвичай різне. Я повинен роздивитися все до деталей. Так, до речі, у свій час ліпив художника Золтана Шолтеса, коли він малював (у майстерні знаходиться ескіз його голови з пластиліну. — Авт.), а син Степан, пам’ятаю, у цей час носив нам каву з коньяком.
— У майстерні часто буваєте?
— Якщо я не був у майстерні хоча б годину-дві, то день пройшов задарма. І не обов’язково щось робити. Буває, що приходжу сюди просто заряджатися, подумати над своєю наступною роботою, випити каву й піти.
— Вас просили зліпити когось на замовлення?
— Так, було й таке. Я теж пропоную. Типаж мені сподобається, то прошу, щоб годинку-дві мені позували.
— Сняться скульптури?
— А чому б і ні?! Виношую ввечері якусь ідею. Прокидаюсь серед ночі й встаю, аби замалювати це. Я так роблю часто. Деякі творчі проблеми дуже вдало вирішуються на рівні підсвідомості.
— Чи було таке, що ви руйнували свої роботи?
— Так. Іноді здається, що робота досконала, а через певний час тобі починають кидатися в очі речі, які б ти переробив. Просто сідаю і починаю доробляти або робити все спочатку.
— Ви самокритичний?
— Не хвалько. Я знаю собі ціну. Доки мені не сподобається те, що я роблю, доти і працюватиму над роботою. Хоча з новими замовниками, які часом не знають, чого хочуть, робити це складніше.
— Скульптор має бути фізично сильним?
— Більше працює голова, а сила тут ні до чого. Ще потрібно вміти тримати 1,5-кілограмовий молоток. Бити легенько, камінь піддається. Вся справа у техніці й вмінні, але аж ніяк не в силі. Є ж жінки — скульптори. У Львові, Києві та Харкові. Але на Закарпатті всі скульптори — чоловіки (я — голова секції скульптури НСХУ). Загалом їх нараховуємо близько 20. Десятеро з них — члени спілки.
— Пане Богдане, у вас і родина творча?
— Дружина, син, дочка, племінниця, брати – творчі люди, проте вдома про мистецтво майже не говоримо. Ці теми залишаємо в майстерні.
— Чи часто ви приймаєте там гостей?
— Іноді вона перетворюється на прохідний двір (сміється).
— Нині на слуху благоустрій площі Народної. Не можемо не спитати вашу думку?
— З площею давно потрібно було щось робити. Я бачив усі три проекти Володимира Павлея, і, скажу відверто, перший мені не сподобався – він був занадто пишним (з трьома фонтанами). А ухвалений проект був прийнятий лише після того, як архітектор підняв усі документи Крупки. До речі, з Павлеєм маємо творчу співпрацю. Наша з ним спільна робота у міжнародному конкурсі на кращий пам’ятник жертвам голодомору в Україні 1932—1933 років для Вашингтона зайняла одне з призових місць.
Бесіду вела Анастасія НОЖКА