ДМИТРО СТЕЦЬКО: «В МЕНІ ЖИВЕ ВІЧНА БОРОТЬБА З ПОЛОТНОМ, ЯКЕ ЩЕ НЕДОПИСАНЕ»

0
224

Його самобутні високопрофесійні роботи є у найсерйозніших державних та приватних колекціях багатьох країн світу. Його ім’я заслужено занесено до найповажніших світових мистецьких енциклопедій. На щастя, він працював і далі плідно та успішно це робить не лише на державному рівні, а то й європейських і світових зразків. І є результат! Так природою і лемківськими  генами, а може, небесними зірками (за гороскопом він Скорпіон) було закладено, щоб Дмитро Стецько завжди був в опалі до інших, до влади, до режимів, до звань, спілчанських об’єднань. Він індивідуум, який  залишається у своєму внутрішньому світі, до якого не підпускає нікого. У ньому сидить дух вічного бунтаря. А ще — вічна боротьба. Із самим собою, з полотном, яке ще недописане, творчими планами та ідеями, які не реалізовані. У ньому це жило, живе і буде жити. Ось як оцінила одну з Дмитрових робіт відома українка Христина Стебельська: „У Каневі, в залі музею Тараса Шевченка я бачила  портрет Кобзаря, коли почула  знакові слова  „Дмитро Стецько. Тернопіль” — то випросталася як „шевченкова тополя”. Мистецтвознавці музею  дуже пишаються його твором — чула на власні вуха. Стецько створив модерного та харизматичного Кобзаря. Погляд Шевченка спрямований  так, що хочеш самому підгледіти, а куди дивиться Тарас?..  Я  годину спостерігала за Його образом на полотні, віддалялася і знову наближалася. Зацікавили люди, які придивляються до полотна. Глиба–кремінь? Аристократ? Філософ?.. Хто Він на полотні? Відчувалося, що Його Шевченко поза простором і часом. Цей Космос я ще не відгадала”.
У своїй творчій світлій  робітні митець зранку до пізньої ночі творить художні дива, шедеври, які хвилюють найвишуканіших, найвибагливіших поціновувачів і навіть прискіпливих критиків. Складно повірити, що живописцеві на Дмитра виповниться 70, адже зовнішньо, як і внутрішньо, він виглядає набагато молодшим.
— Ти, Дмитре, дитя суворої воєнної любові…
— Так, йшов складний воєнний  1943 рік. Свого справжнього дня народження не знаю й досі. Не до того тоді було. Правда, щороку, святкуючи іменини на Дмитра — 8 листопада, відзначаю ще один прожитий рік. А свідоцтво про народження виробив собі сам, коли йшов до армії і поставив день уродин саме 8 листопада. Мої  батьки мали  свій ліс, в який мати зі мною в лоні  вранці поїхала згрібати осіннє листя. Коли тато під вечір приїхав її забирати, я вже народився. Мама мала досвід, адже я був у неї сьомим (після мене через два роки народилася наймолодша наша сестричка), фахово перепеленала, зав’язала пуповину. І так ми втрьох повернулися додому…   Звісно, що 8 числа ніяк я не міг народитися, у свято нічого старалися не робити навіть у війну. Так я народився в холодному осінньому лісі неподалік нашого лемківського села Полонної.
— Звісно, що тобі би більше пасувало стати лісником, аніж художником.
— Щось в тому таки є, адже страшенно люблю насаджувати дерева. Дуже страждав від того, що нас насильно вивезли на хутір Драгоманівка Козівського району, де лісу не було. Ще й досі там є фруктовий сад, посаджений моїми руками. Для мене властиве відокремлення, бути осібно від інших. Не колективно. Через те багато людей мене не розуміють.
— Чи не кожен другий лемко має в собі мистецький дар. Тому й не дивно, що ти став художником.
— Лемки — талановиті і обдаровані люди. Гадаю, що через пережиті віками муки Господь так щедро обдарував нас. Яким світовими постатями є представники нашого малочисельного народу  Богдан–Ігор Антонич чи Никифор Дровняк. До слова, обом написав портрети. Ціню лемків за те, що вони прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Я змалку зрозумів і усвідомив старе наше вчення : лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність — цікава і добра. Хоч перехвалювати когось більше не хочу, для мене Україна — єдине ціле.
Портрет матері— Коли вперше відчув потяг до мистецтва?
— Ще коли не ходив до школи. Різьбив дерево, з буряка чи картоплі вирізав звірів і малював багато. Кожна людина по своїй суті має вроджений талант до чогось. Хтось його губить, а хтось удосконалює усе життя і щоденно працює над собою, вчиться до останнього подиху. Треба збудувати в собі характер і волю до того, що ти хочеш пізнати. Саме тоді з’являється жага до праці. Пройшовши загальний рівень, пізнаєш течії. Те, що тобі миле і де ти можеш себе якнайбільше проявити. Я принциповий у поглядах на професійність і не професійність. На жаль, радянська доба та й нинішній час не виховали і не навчили суспільство високому пізнанню мистецтва. На заході це прищеплюють з дитячого садочку, де мистецтво першорядне і митці входять в елітні групи. У нас же — як придаток.
— Упродовж багатьох років вважалося, що талановиті митці — люди не від того світу, психічно хворі, а муза — це „шиза”, яка прилітає до обраних.
— Таку ідею породило ХХ століття. Навіть на цьому збудована вульгарна естетика, бажання показати себе в дурному світі. Чомусь це стало нормою життя. Але так довго не буде, сподіваюся, що ближчим часом усе повинно стати на свої місця.
— Чи можеш від поганого настрою, від болю чи з горя писати гарні і добрі роботи?
— Я вмію дивитися на себе збоку. Так, мені властиві муки творчості, в яких ніколи не було і не могло бути романтизму. У мене завжди нормальна праця. Коли сідаю біля мольберту, забуваю про все погане. За своєю суттю я є вічний мораліст. Не хочу проводити жодних паралелей. Взяти художні роботи нашого пророка Тараса Шевченка. Йому наснаги давали певні болячки, вічні соціальні проблеми, які його загартовували і він від цього більше працював. Я вірю в долю. Кожному призначено своє. Кожного митця щось збуджувало: одного шалена пристрасть закоханості, іншого — алкоголь, третього ще щось. Я, до прикладу, ніколи не зміг би жити і творити за кордоном, адже там немає особливих проблем. У мене ж вони були все життя і стали нормою.
— Тобі не важко жити в теперішньому аморальному часі?
— Мені подобається, що можу відмовитися від певної спокуси. Найвища радість — володіти собою у найскладніших ситуаціях. Я міг зламатися в будь–які роки: коли усі намагалися догоди комуністичній партії, більшовицькій владі тоді, й теперішній ненародній владі — тепер. Я був вічним бунтарем. Моя мама завжди казала: „Де б ти не був і щоб не робив, Дмитре, ніколи не осором нашого прізвища”. Так намагаюся і чинити. (Усміхається).
Портрет друзини— У всі часи творчі люди між собою мали вічні непорозуміння і навіть ворожнечі. Не вдалося і тобі цього обминути. І хоч ти у Тернополі тримаєш не так зверхньо, як осторонь своїх спілчан, усе ж справжнє визнання серед митців маєш не вдома, а деінде, і, безперечно, за кордоном.
— Думаю, що спілчани мене не люблять. Для художників властива творча заздрість. Так, у мене складний характер скорпіона, який може сам собі нашукати ворогів, а потім робити з них друзів. Завжди страждав від того, що говорив правду у вічі. А це для багатьох є кровною образою. Лукавити не вмів ніколи. Хоч знаю, що багатьом правди не можна говорити, треба бути більшим гуманістом. Це зрозумів у більш зрілому віці. Тому уникаю будь–яких конфліктів, через це навіть вийшов з членів Спілки художників України і не жалкую. Є такий розумний вислів: „Я буду там сіяти своєю відсутністю”. Ніби влучно сказано і про мене. Посередності хочуть бути в колективі, інакше загубляться. Вони це розуміють і гуртуються у спілки.  Такі художники хочуть бути реєстровими, хоч би стояти у списках. Це дає можливість випрямитись і диктувати навіть свою позицію і повчати інших. Коли людина індивідуум, здібна, подібне для неї стає тягарем.  Цікаво, що більшість моїх друзів — людей творчих — живе поза Тернополем: у Києві, Одесі, Львові…
— Вічно якісь маємо творчі крайнощі: то всі лізуть у спілки, то, що стало особливою модою і змаганням між собою, намагаються один перед іншим творити церковні розписи.
— Мені видається гріховним те, що говорять і те, що роблять художники при розписах. Вмить усі починають поститися, ледь не святі, доки у храмі. Хоч насправді знаємо, хто і чого вартий. Стільки спекуляцій нині у церквах. Чи не кожен вважає, що має право і вміє робити церковний розпис. Час підтвердить хто є хто. Геніальний художник завше у пошуку і буде робити те, чого ще не вміє. Незважаючи на будь–які обставини, щоранку йду в майстерню і малюю до пізньої ночі. Планів і задумів маю надзвичайно багато, дав би Бог їх втілити. Ніколи не писав те, що бачив. Багато і постійно вчився і тепер розумію: пишу, що думаю. Без мук і без творчого пошуку мистецтва не може бути! Інколи видається, що моєю рукою водить Господня сила, тому за все зроблене і народжене постійно дякую Всевишньому… Мистецтво, як талант, життя, доля, є великою загадкою.
Ось ця вічна боротьба з полотном, яке ще недописане, живе в мені. І совість мучить мене за те, чого ще не зробив. В основному працюю раціонально і тверезо. Те, що зробив, для мене не існує. А те, що маю зробити кипить в душі, немов вулкан.
Портрет Тараса Шевченка— Слід визнати, що, маючи таку вродливу дружину, було б гріхом не творити дивовижні і красиві речі.
— Я найбільше відповідальний перед дружиною. Віра для мене — друг, порадник, перший критик і вічний цензор. За її поглядом можу знати, яку роботу зробив. Якщо вдала, вона обов’язково поцілує мене. Дуже боявся, коли ще був холостим, мати таку дружину, яка б мені заважала. Навіть і тут боровся зі своїм характером. Женився 33–річним. Віра нині влаштовує мене на всі сто відсотків. Ось цей дитячий і юнацький образ коханої, який виношував, якраз у ній яскраво втілений. Мистецтво вимагає, щоб йому віддаватися повністю, без остатку. І Віра як творча натура мене в цьому постійно підтримувала і підтримує.
— Чи маєш страх перед віком. Що для тебе 70 років? Що відчуваєш?
— У двадцять років на дівчат, багато молодших, дивився, як на дітей. Потім, з тих власне дітей, вибрав собі дружину. Такої я вже конституції, що по моєму обличчю важко визначити вік. Більшість помиляється. Внутрішньо так само відчуваю себе молодшим за календарний вік. Мені шкода багатьох друзів, які відійшли на той світ. Шкода рідних. Ностальгія за юністю, цнотливими і милими серцю молодечими роками, за тими цікавими зустрічами з надзвичайно цікавими людьми, яких ніколи не повернеш… З іншого боку, про вік не маю часу думати. Мушу працювати і працювати, щоб творити нові роботи, з новим поглядом. Ось це зваблює, і тим живу. А сам вік для мене відсутній.
Я й далі працюю не як вмію, а у тому вічному пошуку нового і досі незвіданого. Ось ця боротьба дає сил і наснаги. Не так у мене вже й багато робіт, ніколи не ганявся за кількістю. Яскравим прикладом вважаю для себе великого Леонардо да Вінчі, який створив за життя всього 16 полотен. Зате яких! Я виношую твір дуже довго. Чимось подібний у цьому до Василя Зінкевича, який співає одну–дві нові пісні в рік. Відшліфовує до найменших дрібниць, до ідеалу. Послухайте, який результат цього — вони глибоко і назавжди залягають в людські душі, хвилюють серця до максимуму Добра! 
Михайло МАСЛІЙ
Фото з архіву автора