Тетянин матріархат

0
16

Певно, в кожному селі є така, чи й не одна, жіночка: балакуча, доброзичлива, вона першою невідь-звідки взнає всі новини і дає їм правдиву оцінку. І це не пліткування. «Майстринь» в останньому — аж через край, і всі їхні балачки зводяться до засудження і односельців, і подій. Хіба що чорна злоба вилітає з ротів таких шептух, а похвалити вони здатні тільки себе.

Жила на нашій вулиці Галька, яка після смерті чоловіка переїхала до дочки в сусіднє село, ох же ж любила зробити язиком себе вдатною! Знає вона ну просто все на світі, а впорати може хіба що трохи менше. На ділі ж вийде, приміром, Галька сапати — з півгодини поцюкає в рядках картоплі, та й сідає на ряднину. А коли в когось горе й потрібні поральниці, то наша метка балакуха тут як тут, і повчає сусідок, і повчає, проте ті делікатно намагаються відтрутити її від плити, бо такого борщу спартолить: квасолю й капусту кидає водночас, те недоварене, інше розпадається, — що й собака погидує.

Зовсім не така Тетяна.

— Тьотю Валю, у вас уже справжнісінька птахофабрика! — весело гукає, заходячи на подвір’я до сусідки. — З виробництва горобців.

А їх справді хмари. Господиня обійстя, Валентина Микитівна, впродовж осені за допомоги дітей обклала край городу купами хмизу: обрізали-впорядковували садок. От малі літуни й облюбували ті навали, ховаються в них од кібчиків, порпаються, шукаючи поживу і затишок од вітру.

— А ввечері вони куди? — розмахує руками Таня. — Та у ваш же хлів, до курей. Не годиться! Про пташиний грип хіба не чули? Отож-бо. Давайте-но підсоблю вам.

І жіночка береться до роботи — стягує купи подалі на город, де пусто. Трудиться без передишки до червоного обличчя, поки остання галузка не покладена на місце. Наприкінці ще й обкопує гору віття канавкою.

— Могоричове діло, тьотю, — підводить підсумок, повертаючись разом із літньою сусідкою до двору. — Коли не буде вітру, прийду і помалу перепалимо.

І вони направляються чаювати. «Могорич» — це лише для приказки, Таня непитуща. Чоловік відохотив на все життя, бо сам ішов по ньому із чаркою обіруч. Зараз уже ні-ні, бо, каже Таня, «дохтури виявили дирку в серці».

Починається чаювання. Пригощається жіночка скромно, цукерочкою або печивом, від «серйознішої» страви завжди відмовляється. Їй потрібно лише висповідатись. Відколи померла мама, а за нею батько, що мешкали в сусідньому селі, тьотя Валя, далека родичка, стала наперсницею і порадницею, що і сльози витре, і посміється разом із Танею.

А життя в неї не з легких. Чоловік, мало того, що полюбляв випити в компанії таких, як сам, рибалок-«тусівників», ще й скупий, як чорт (дядько з цієї ж вулиці про нього відзивається, що Віктор достеменно знає, скільки чарок у нього зберігається на горищі на випадок чого), і лихий на слово.

«Тусовка» — це Таня так на них каже. Вона взагалі любить вживати нові слова, забарвлюючи їх у свій неповторний мовний колорит. «Знову мій подався на корпоратив, — іронізувала донедавна, маючи на увазі все ту ж теплу компанію. — Не знаю, як тої риби, а грязюки на штанях і чоботях припре гибель».

— А це вже, тьотю Валю, ні. Любов у нас починається, — каже, як завжди, з іронією Тетяна. — Хазяїн сказали — робитимуть літній душ.

Слово «хазяїн» теж вимовляється з таким притиском і підтекстом, що й непосвячений одразу зрозуміє — все якраз навпаки. Літній душ робиться впродовж усього подружнього життя. Вельми майстровитий кум уже в себе ванну встановив, обклав плиткою, підвісив бойлера, а у них душ усе робиться.

— Оце, чуєте, тьотю, подався мій у магазин та накупив огірків і помідорів, — продовжується розповідь про «хазяїна». — Свіжих. Вітамінів мені, мовляв, треба. Та які ж вітаміни зимою в тому пластику? Лізь, кажу, в погріб, та відкривай який хочеш салат, огірки-помідори, капусту — хіба ж я шкодую? Так ні, в нас, як у тій пісні, що «Тік» співає: чорна хмара, біла хмара. Коли біла — він моє наварене їсть, коли чорна — в магазин і такої їрунди накупить.

Таня хвильку мовчить, зітхає, але швидко скидає проблеми з пліч.

— Ой, ніяк не можу забути те Бурячишине весілля! От же ж весілля! Скільки я ходила по них, коли куми дітей віддавали, а такого не бачила.

Літня сусідка погоджується: хоч сама на ньому не була, проте слава линула селом, бо до Бурячихи, котра одружувала сина, приїхали численні родичі із Закарпаття, звідки вона родом, і «показали клас».

— У нас на весіллі жінки і чоловіки позбиваються кожен у свою купу, перші їдять, а другі п’ють, а потім жінки пісню затягнуть, а чоловіки гайда на подвір’я курити чи й у карти грати. А ці ні, ці культурні. Всіх жінок запрошують до танцю і самі танцюють, та як гарно! Ніколи не бачила, щоб чоловіки так танцювали. Ще й із такими примовками, вигуками. Чи воно на Західній дітей інакше виховують, чи в Бога люди більше вірують, що такі чемні й культурні? Мій мене жодного разу в житті до танцю не запросив, — Таня знову збивається на одвічну тему.

— Нічого, — втішає сусідка, — ось поправиться, й у вас усе наладиться. Головне що пити кинув, а на це не кожен сподобиться. Мо’, ще й помагати тобі стане.

— Ага, ждала, ждала та й годі сказала. Скільки я сама того сіна перетягала, тих мішків із картоплею. А ягоди! Якби всі чорниці, зібрані оцими пучками, та скласти докупи, то, мабуть, варениками з ними пів України можна було б нагодувати. Ну нічого, зате дітей підняла. Вичитала я якось у газеті слово «матріархат» — це коли жінки командують. Мабуть, і в нас матріархат, тільки якийсь недоладний: жінка на собі все тягне, а чоловік збоку теліпається, — робить висновок Тетяна.

І знову весела нотка: розповідає, як під час святкування на ставку Водохреща головиха, трохи почаркувавшись у кущах із «дівчатами» з місцевого аматорського колективу виконавців, впала і викачалась у грязюці та як її гуртом піднімали.

— Нареготались, мало животи не луснули, — усмішка осяває Танине обличчя. Затим вона встає зі словами: «Ну, погомоніли й досить», — і йде далі творити свій матріархат…Лариса ЛАВРЕНЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here