Проклятий чоловік подав знак з того світу

0
20

Ось і сорок днів минуло, як помер Андрій. Маруся, як годиться, замовила службу в церкві, зібрала людей. Посиділи та й розійшлися, а вона сама зосталася… Добре чи погано жили з чоловіком, проте вдвох було легше. А вночі сниться сон. Йде Андрій з букетом троянд. Приніс і поклав на порозі. Схопилася, вибігла з хати – квітів немає. А на подвір’ї – лелеки. Піднялися ввись, облетіли навколо хати, помахали крилами і полетіли в бік могилок.

Старші люди добре пам’ятають, як у їхньому селі з’явилася Маруся.  Молодесенька, несмілива, одягнута бідно-бідно. Всі її речі – те, у що була одягнена. Біленька перкалева кофтинка та штапельна чорна спідничка. На ногах – тряпчані босоніжки. От і весь одяг. Люди у селі тільки головою крутили: «Бідова!» Виявилося, Маруся була круглою сиротою – батько безвісти пропав на фронті. Народилася вона у 1942 році. Її мати Любка лишилася вдовою з трьома доньками. Бідували чорно. Усе лягло на плечі жінки – господарка,  сіно, дрова, дітки. Всьому старалася дати лад. Старші дівчатка допомагали матері, у Марусі ж дитинства не було.

І треба ж ще й лиху трапитися! Правду люди говорять: де тонко, там і рветься. Так трапилось і в Марусиній сім’ї. Пішла мати, щоб глини білої набрати хату підмазати.  Якось надовбала у кошик, стала вилазити, а земля обрушилась. Так і знайшли бідну Любку, приваленою глиною. Жива була, але ніг не відчувала. А яке у ті часи лікування? Ніякого. Ото лежала, нещасна, розбита паралічем. Старші сестри вже працювали, а Маруся у школу ходила, вдома господарювала і маму доглядала. Через кілька літ Любка померла. Дівчинка пішла жити до старшої сестри, яка тоді вже була замужем. Діти одне за одним у неї посипались, а гляділа їх Маруся. Ох і тяжко ж було! Усе сперпіла. Твердо вирішила: закінчить школу і піде у медучилище, аби хворим допомагати.

Вчитись дівчині було неважко. А от жити… Не мала сирота ні у що вдягнутись-взутись, а іноді і чого поїсти. Напівголодною ходила на пари. Думала: «Ще трішки потерплю, ще трішечки». А на останньому курсі перед випускним геть розклеїлася. Все було дівчині немиле. Воно й не дивно. Сусідки по кімнаті весело щебечуть, приміряють новенькі туфельки і платтячка, бо ж скоро випускний. А Марусі не те що обнов, пиріжка не було за що купити. За душею – ні копійки. Перестала дівчина ходити на навчання, лежала на ліжку в кімнаті в гуртожитку і думала, як собі віку вкоротити. Вже вирішила піти до річки втопитися, аж раптом у двері постукали.

– Можна? – перед очима стояла завучка училища.

Жінка по-материнськи поговорила з Марусею, розпитала, розрадила. Погомоніли удвох, навіть сплакнули. А коли завучка уже зібралася йти, поставила на ліжко пакет з їжею. Це врятувало бідолашну дівчину від розпачу і безсилля.

Маруся стала ходити на пари і успішно закінчила училище. А плаття на випускний їй також принесла завучка – позичила у доньки своєї подруги.

***

Після завершення навчання Маруся отримала направлення у віддалене поліське село акушеркою. Тут навіть електрики не було, хати гасовими лампами освітлювали. Зате природа – неймовірної краси, і люди дуже добрі. Нову медичку полюбили за її за щирість, відвертість, скромність. З’явилися і залицяльники. Але Маруся не спішила. Треба було трішки попрацювати, одягнутись, щось з домашнього начиння прикупити. Роботи трохи мала. Разом з фельдшеркою відремонтували стару хату, в якій був медпункт. Зробили окрему родильну кімнату. Тепер жінки стали народжувати тут, а не вдома, як раніше.

Наступного року Маруся зустріла свого судженого. Андрій повернувся з Півночі. Спочатку служив в армії, потім гроші на хату заробляв. Тому раніше не бачились. Старшим був за неї аж на 10 літ. Теж сирота, виріс не при рідній мамі. Думалось, що набідувався, то і її розумітиме та поважатиме. І хазяйка хати, де жила, радила:

– Іди замуж, довго не думай. Хлопець працьовитий – зів’єте своє гніздечко і житимете.

Після одруження пішла Маруся у невістки. А у чоловіка ж мачуха, свою дочку мала. Ой, тяжко довелося! Що не зробиш, звариш, скажеш – все не так.

– Та що з неї візьмеш? Вона ж у сім’ї не росла, хіба знає як треба? Ох-ох-ох, де вона взялася на мою голову? – жалілася сусідам про невмілу невістку.

Добре, що при ній недовго жили. Андрій швидко збудував свій дім, завели господарку. Маруся народила аж п’ятьох донечок! Господарями вони були хорошими. В усьому лад мали –  і в хаті, й у дворі, й у городі. Дім завжди був повною чашею. Здається, живи і радій. Та не все так просто.

***

Андрій був пічником, мав золоті руки. Люди часто за роботу розраховувались могоричами. А він як вип’є – у домі скандали, сварки. Часом і руку на Марусю піднімав. Була вона, як кажуть, і клята, і м’ята, і різана, і рубана… Та життям загартована. Маруся не мовчала, за словом до кишені не лізла. Люди бачили, що чоловік з жінкою постійно тільки гиркаються між собою. Але стороннім здавалося, що то сварки люблячих людей, несерйозні. Так і життя прожили. Дочки виросли, вивчились, повиходили заміж і розлетілись по світу. Самі батьки у великій хаті залишились, та лайки не припинялися. 

Якось Андрій захворів. Та так, що і з ліжка встати не міг. Лежить, ледве дихає, а жінці дошкуляти не перестає. Не витримала одного разу Маруся і випалила:

– А чи діждуся я того часу, коли ти назовсім вмовкнеш?

Сказала й осіклася. Совісно стало. Потім не один день ходила і заспокоювала себе: нічого страшного, це не гріх. Та й що вона, власне, замужем бачила? П’янки, скандали? Навіть на її день народження він вічно на неї гримав. А Маруся про себе промовляла: «Ото тобі і вітання, і побажання, і дарунок!»  А як же хотілося, щоб хоч раз у житті чоловік подарував букет троянд!

Помер Андрій. З’їхалися діти, людей прийшло багато, поховали та й розійшлися. І залишилася Маруся сама. Хоч плач, хоч кричи, вий – ніхто не почує. І сідає вона на велосипед, їде до Андрія і гірко плаче на його могилі. Виливає душу, просить прощення за ті спересердя вимовлені слова-прокльони. Так день за днем. Не було такого, щоб добрим словом не згадала вона свого чоловіка. І прийшов він до неї з букетом троянд після сороковин. Уві сні. 

…Проводжала Маруся поглядом лелек і думала: «Ото Андрійко приніс мені такий омріяний при житті букет троянд аж після своєї смерті. Значить, не гнівається на мене».

Олена МАКАРУК

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here