Я стараюсь, Валю

0
158

Під час надстрокової військової служби в місті Мукачево я мешкав по сусідству з молодим подружжям Анатолієм та Валентиною. Гарна була сім’я, дружна, працьовита.

Невдовзі Анатолія на п’ять років відправили служити за кордон. Усім упало в око, що повернулися вони інші. Зміни були не лише матеріальні: подружжя придбало «Волгу», відвідувало ресторани, купляло дорогий одяг. У них стався якийсь внутрішній надлом. Особливо змінилася Валя. Вона ні з ким не хотіла спілкуватися — завжди гордовито проходила повз. Зате не мовчала вдома: вечорами все частіше чутно було її крики й лайки. Стіни в будинку тонкі, тож ми, сусіди, мимоволі були свідками того, як Валя на високих тонах виговорювала чоловікові, ображала його…

«Чого ти хочеш, Валю? — не раз лунало звертання Анатолія до дружини. — Я ж стараюсь, у чарку не заглядаю…» А Валя відповідала черговою порцією образ.

Якось ми з Анатолієм зіткнулися у під’їзді, і він не витримав. «Я вже не можу слухати все це, — пожалівся розпачливо. — Дружина гризе за те, що не добиваюся трикімнатної квартири. Навіть слухати не хоче, що чимало сімей узагалі не мають свого житла. А їй, бачте, нікуди складати свої привезені речі, котрі зараз заповнили всю кімнату і лежать на підлозі аж до стелі».

Поспівчувавши сусідові, я висловив надію, що Валентина отямиться й припинить сваритися. Але через кілька днів вона влаштувала таку «виставу», що вже й сусіди не витримали — прийшли її втихомирювати. На Анатолія шкода було дивитися: він виглядав дуже стомленим, ковтав якісь пігулки.

А наступного дня дізналися страшну новину: дорогою за кермом своєї «Волги» у Анатолія зупинилося серце — ледь устиг загальмувати. Лікарі діагностували інфаркт. За їхніми словами, не перший, декілька він переніс раніше на ногах… Йому ще б жити та й жити, але щоденне домашнє пекло вкоротило віку цьому чоловікові.

А що ж Валя? Й року не минуло, як у її квартирі поселився чолов’яга кремезної статури. Справно возив Валю на «Волзі» — часу на це вистачало: обоє не працювали. А навіщо? У домі вдосталь усього — Анатолій подбав. Більше ми не чули жодних сварок. І нової квартири Валя вже не бажала. Поволі її чоловік почав зловживати алкоголем, частенько десь «зависати»… А Валя мовчала!

Строк моєї служби закінчився, і я повернувся додому на Вінниччину. Аж через 30 років знову відвідав Мукачево. Ходив тими місцями, де бував в юності. Завітав і до будинку, в якому колись проживав. Не дуже сподіваючись на зустріч, усе ж постукав у двері колишніх сусідів. На моє здивування, двері відчинила Валентина — постаріла, змарніла. Запросила до кімнати. Тут було незвично порожньо. Стояв тільки стіл, на якому було фото Анатолія, перев’язане чорною стрічкою.

Плачучи, Валентина розповідала про своє життя. Другий її чоловік пив, знущався з неї, виніс усі речі з квартири, розбив авто. Ледь розлучилася з ним. Тепер живе сама.

«Я нічого не хотіла б на цьому світі, тільки б мій Толя знову був поруч. Як він мене любив, як старався для мене, а я… Якби могла, то всім жінкам наказала б цінувати своїх чоловіків не за спроможність діставати речі й квартири, а передусім за душевні якості: любов, турботу, взаємоповагу…»

Микола ДЕМЕДЮК,

м. Калинівка

Вінницької області

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here