«Я повернувся»

0
209

Ігор їхав за кордон на заробітки. Багатоголосо шумів вокзал, заглушуючи закінчення фраз дружини і двох синів, – Олега та Владислава. Наостанок ще раз обійняв любих серцю людей та мовив:
– Не сумуйте, все буде гаразд. Не назавжди ж їду. Ось зароблю трішки грошей, щоб вистачило на життя та освіту для дітей, та й повернуся. Нічого страшного – багато людей мандрує по світу у пошуках кращої долі. А я повернуся – заживемо по-справжньому, як люди. До зустрічі-і! Телефонуватиму!!!
Потяг набирав швидкість. Поволі танули обриси вокзалу, постаті дружини та синів. За хвилину їх уже не було видно, лише темні плями, як символи любові та надії, зменшувалися та й зменшувалися з кожним проїханим метром дороги. Аж ось щезли й вони…
Місто чужої країни зустріло Ігоря непривітно: чужа мова, чужі звичаї та традиції, людська байдужість, замкнутість, зневага. Спершу працювати було надзвичайно важко. Дуже часто, лежачи після довгого важкого робочого дня на жорсткому ліжку, чоловік думав: «А що, як просто покинути це все та повернутися додому, на батьківщину. Там, принаймні, своя країна, свої люди. То й що, що немає постійної роботи, та і зарплата низька. Все ж не чужина…».
Але інша частина його єства наказувала кріпитися, терпляче зносити усі страждання та злигодні. Тому що краще стерпіти місяць образ та лайок, і мати за це у майбутньому гідні матеріальні ресурси для забезпечення життя своєї рідні, ніж постійно бути непоміченим, «сірим» чоловіком, живучи вбого та нещасливо.
І Ігор терпів. Похмуро хилив додолу голову, коли начальство ображало його; з раннього ранку і до глухої ночі працював, зводячи розкішні вілли для багатих світу цього. Повільно заробляв гроші, ці кров’ю зароблені кольорові папірці. Частину висилав дружині, а решту складав, обдумуючи, що зможе придбати за них, повернувшись додому.
Тодішнє його існування було нудним та буденним, не відрізняючись чимось яскравим та особливим – за винятком одного разу.
Того дня Ігор, виснажений та розбитий, після роботи вирішив піти до магазину, купити чогось на вечерю. Йдучи вузькою вулицею вечірнього міста, коли спекотний літній день повільно помирає, уступаючи місце благодатній прохолоді, він помітив малолітнього хлопчину, що сидів на тротуарі, просивши милостиню. Худе й бліде обличчя малого було брудне, голову покривав тонкий шар пилюки. Одяг також був надзвичайно брудним, старим та порваним. Босі п’яти потріскались та почорніли, немов земля після дощу. Біля хлопчини лежав подертий коричневий капелюх, на дні якого тьмяно поблискувало кілька дрібних монет – денний заробіток.
– Дядечку, дядечку, подайте пару копійок, будь ласка, – квилив малий, шморгаючи носом, я такий голодний, – додав він до болю знайомою для Ігоря мовою.
Чоловік застиг, мов кам’яна статуя.
– Що -о? – видихнув він. – Ти розмовляєш українською, звідки ти, малий?
Хлопчина злякано блимав очима. А тоді розповів усе: як батьки залишили його самого на вулиці і він мусив виживати, просячи милостиню у перехожих, а ночами мерзнути біля маленького вогника, разом із десятками знедолених сиріт, калік та бомжів; як одного разу сів у товарний потяг і їхав довго-довго, вдень і вночі, приїхавши, нарешті, у це місто зовсім іншої держави. Тут він проживає майже рік. Трохи вивчив чужу мову та й заробляє на прожиття, жебракуючи на вулицях.
– Хлопче! – з трепетом у голосі мовив Ігор, риючись у кишенях куртки. – Та я ж маю сина такого ж віку, як і ти. Як я тобі співчуваю! Зачекай, зараз я… Ця клята чужина: скількох вона вже згубила. А скільки ще не знають, що незабаром їм доведеться гнути спину на пихатих багатіїв у чужому краї! Ось, тримай…
Чоловік подав для малого крупну купюру.
– Це мені? – вирячив очі хлопець, несміливо простягаючи руку. 
– Так, так, бери, – голос Ігоря тремтів від збудження, – я ще дам. Просто хочеться допомогти для рідної душі. А ще краще, як я візьму тебе до себе у гуртожиток, там і житимемо разом. Будеш регулярно їсти, куплю для тебе пристойний одяг. А коли буду повертатись додому, візьму тебе з собою. На батьківщині, допоможу, чим зможу. А…
Але малого вже не було. Схопивши гроші, він щодуху дременув геть, боячись, щоб дивний дядько не передумав та не відібрав щойно поданий дар.
До себе в гуртожиток Ігор повертався злий та похмурий, вкотре проклинаючи цей світ…
Аж ось настав той день, коли сонце засвітило по-новому й нестримна радість охопила душу та тіло. Того дня Ігор їхав на батьківщину. Більше року, день у день, він клав часточку себе на вівтар чужої землі, аби заробити ці папірці, які дають владу над іншими, які годують та поять, які дають змогу відчувати себе сильним та великим.
Потяг повільно наближався до вокзалу. На пероні Ігоря чекали дружина та двоє синів, – усе, як і рік тому. Зійшовши на бетон й ступивши на землю, на свою рідну землю, чоловік глибоко вдихнув чисте повітря. В очах його бриніли сльози.
– Любий! Тату! – бігли до нього три найрідніші душі. Ніжно обійнявши їх, Ігор лише сказав:
– Я повернувся.

Дмитро Борилюк

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here