РОЗПЛАТА ЗА СКРИВДЖЕНУ ЛЮБОВ

0
224

Надя лежала у своїй кімнаті, закрившись, аби мама не “діставала” непотрібними запитаннями, не хотіла нікого чути й бачити. Взяла книгу в руки, але нічого не розуміла з прочитаного. Її мізки весь час відтворювали останню зустріч і розмову з Андрієм, хоч як не намагалась відігнати це зі своїх думок. Не втрималась, відкинула книгу і розплакалась, як мала дитина, в якої раптом відібрали улюблену іграшку. А вона втратила останню мрію і надію…
***
Недарма кажуть, якби той розум попереду, що тепер позаду. Надя вже давно зрозуміла, що абсолютно нічим не відрізнялася від своїх дівчат-одноліток, які частіше западали на видних балагурів. Такі зазвичай приваблювали зовнішнім виглядом і тим, що вміли нашептати на вушко усіляких небилиць про велике й вічне кохання, при цьому анітрохи не соромлячись пройтися своїми вправними руками по найінтимніших дівочих місцях. А тих хлопців, котрі несміливо брали за руку й очима випромінювали щиру любов, вважали за невдах.
***
Андрій теж був з не балакучих і вправних на дотепне слівце, хоча й не належав, як казали, до “тихонь”. Надю любив ще зі школи якось по-своєму спокійно, переконливо і ніжно. Зрештою, вже після першого курсу дівчина зрозуміла, що цей хлопець справді вартий того, щоб з ним не просто зустрічатися, а й поєднати свою долю. Найперше, що вона відчула в ньому – це надійність. Зрештою, розуміла, що він дуже відповідальний і наполегливий, та не любить розкидатися словами й малювати райдужні перспективи. Обоє вчилися у вузах, хоча й у різних містах, проте зустрічалися майже кожні вихідні, коли приїздили додому. А вже під кінець третього курсу Андрій запропонував одружитися. Надя дала згоду. Отже, як годилося, хлопець засватав дівчину, домовилися про весілля й почали до нього готуватися.
***
І треба було їй поїхати з подругою на день народження до якогось її однокласника. Там і познайомилася з Олегом, який відразу дав зрозуміти, що вона йому дуже подобається. Він був видним, вправним у розмові, а ще як гарно співав під гітару. Саме той, на яких дівчата “западають”. Надя незчулася, як закохалася в Олега, який настирливо добивався від неї взаємності, переконуючи, що не уявляє без дівчини свого життя. І таки добився свого. Вона нічого не сказала про те, що для неї вже визначено дату одруження, що вона вже й сукню весільну купила. Дівчина взагалі не знала, що робить, але не могла відмовитися від того виру почуттів, які оволоділи нею.
***
Зрештою десь глибоко в душі вона інтуїтивно відчувала, що Андрієве кохання нехай не таке бурхливе, проте справжнє, і що нічого не треба міняти. Надя й не міняла до останнього дня. А в день весілля, коли вона сиділа перед великим дзеркалом у білій сукні, до неї в кімнату увірвався Олег і, впавши на коліна, почав благати не робити дурниць, не губити їхнього кохання:
– Ти ж робиш цей крок на все життя. Невже ти хочеш жити з нелюбим чоловіком? Я знаю – ти мене кохаєш! – він говорив це все у відчаї.
І Надя, наче отямившись від непритомності, вхопила його за руку і вибігла з кімнати. За якусь мить вони, наче привиди, обоє зникли на таксі, що стояло біля їхнього будинку.
***
Вона довго не з’являлася вдома. Їй було незручно перед батьками, друзями, а найбільше перед Андрієм, який, добре розуміла, не заслужив такого ставлення. Для нього це було особистою трагедією. Після вузу Андрій поїхав на роботу подалі від дому, аби теж тут не з’являтися. Згодом ця приголомшлива містечкова подія втратила резонанс, бо вже інші сунули лавиною, заповнюючи найбільшу людську потребу – поспівчувати, подивуватися, поохати, поахати…
***
Інтуїція Надю не підвела: вже за рік подружнього життя вона зрозуміла, що її чоловік ніхто інший, як звичайний ловелас, який упадає за будь-якою спідницею, якщо з-під неї добре видно гарні ноги. Народження доньки нічого не змінило. Коли вже ситуація загострювалася аж надто серйозно, Олег мало не на колінах клявся, що йому, окрім неї, ніхто не потрібний, що все це її безпідставні ревнощі й накручування. Наді нічого не залишалося, як вірити, бо ще не була готова до різких змін – вона їх просто боялася, не знаючи, як далі жити.
Та коли зрозуміла, що може дати собі й доньці раду, і їй навіть все одно, що говоритимуть люди і як реагуватиме мама, не стерпіла постійних принижень і подала на розлучення. Останньою краплею була чергова Олегова пасія, яка нахабно телефонувала до них додому. Надя просто виставила його речі за двері. Мала на те повне право – квартиру отримала сама. Дякувати Богу, він за неї не судився, хоча міг. “Остання  любов” забрала його до себе.
***
Надя зрозуміла, що справді стомилася. Додаткові заробітки давалися взнаки, а по-іншому не виходило. Намагалася так, щоб не побиратися і не відчувати себе бідотою, а для цього треба було багато працювати. Тому з нетерпінням чекала відпустки, аби поїхати до мами, поїсти полуниць, попорпатися на грядці біля хати, а потім ще якийсь тиждень провести в інститутської подруги на морі неподалік Одеси. Мама вже заспокоїлася і майже про Андрія не згадувала, правда, ще інколи повторювала:
– Якби чоловік був, то таки легше…
– Мамо…
– Все, мовчу, ти й сама це знаєш.
***
Мама ще зранку пішла з Алінкою на ринок – понесли полуниці, вони вродили, здається, як ніколи. Наді теж не спалося. Приготувала сніданок і обід, а тоді заходилася перебирати речі у шафі, бо там назбиралося багато зайвого. Включила магнітофон, поставила улюблений оркестр Поля Моріа. В голові роїлися усілякі думки, здебільшого – спогади. Незчулася, як до кімнати зайшла мама:
– Все порядки робиш. Та цей светр ще згодиться, а ти його уже в мішок на горище преш, – мама, як завжди, боролася за кожну ганчірку.
Надя ніби не чула й продовжувала свою роботу.
– Надю, а я сьогодні на базарі зустріла Андрія, маму підвозив. За тебе питав. Не знала, що й говорити, правда, сказала, що гостюєш у мене. Чи не треба було?
– Та мені все одно, що ти сказала. Тепер це вже не має ніякого значення, – але серце у грудях закалатало частіше.
– Цікаво, жонатий він чи ні? Ніби з жінкою сюди не приїжджає, – виходячи, міркувала мати.
***
Після обіду біля їхнього будинку зупинилося “Ауді”. З великим букетом троянд до хати зайшов Андрій. Привітався з усіма, квіти простягнув Наді. Вона зніяковіла, та відразу, оговтавшись, запросила до вітальні. Запропонувала коньяк, чай, каву. Андрій від спиртного відмовився, а від чаю з полуничним тортом – ні.
– Пам’ятаю, це твій фірмовий, дуже смачний, – посміхнувшись, сказав з відчутним болем. – Хочу запросити тебе на вечерю у новий ресторан, що відкрили на околиці біля озера.
Вечір був теплий, вітерець з озера огортав приємною прохолодою. Вони довго говорили про все, але не про головне, не повертаючись у минуле. Зрештою, Надя не втрималася і запитала:
– Ти все ще ображаєшся на мене?
– Ні. Хоча та рана боліла мені дуже довго. Після інституту не знав нічого, окрім роботи. Тут у мене все вдалося. Зробив кар’єру, згодом з іноземною фірмою відкрив завод. А от в особистому житті нічого не виходило, не складалося з жодною жінкою. Відчував – не моя, і не хотів нічого серйозного зав’язувати. Два роки тому з’явилися проблеми у бізнесі, трохи підвело здоров’я, довелося звернутися в лікарню. Тоді й познайомився з лікаркою, вона вже була розлучена, має сина. Ця жінка, Таня, мене дуже підтримала. Справді, не знаю, як без неї справився б з тими проблемами. Згодом усе владналось. Ми з Танею якийсь час зустрічалися і вже півроку живемо разом.
– Ти щасливий, любиш її? – запитала Надя.
– Вона для мене – дорога людина. А по-справжньому щасливим був давно. З тобою…
– То чому не повернути того щастя? Ти знаєш, що тепер я сама.
– Уже знаю. Але нічого в житті назад не повернеш. Таню покинути не зможу. Вона дуже мені вірить. Я, як ніхто, знаю, що таке зробити людині боляче. Їй боляче я не зроблю…
Олеся ХАРЧУК