«ВІН ДЛЯ НАС НІХТО…»

0
141

Цього року я перейшла до паралельного класу. І в перший же день навчання стала очевидицею непростої ситуації.
Невисокий чорнявий хлопець сидів за останньою партою. Жоден із одно¬класників з ним чомусь не спілкувався.
— Хто це? – запитала я свою сусідку.
— А! — відмахнулася вона, — ти не звертай на нього уваги, він для нас ніхто…
Після закінчення уроків я помітила, як троє хлопців (на вигляд вони були дуже сильними) почали провокувати бідолаху на бійку. Тому діватися було нікуди, три здоровані нахабно зачіпали його. І в той час, коли ми збиралися додому, вони почали бити. Хлопець, як міг, відчайдушно відбивався, а потім від болю розплакався…
По дорозі я запитала у нової однокласниці про цього хлопця . Та розповіла, що він живе з бабусею в однокімнатній квартирі, батька у нього немає. А мати працювала в Києві, вийшла там заміж, і тепер у неї нова сім’я. До Толі вона приїжджає дуже рідко… Він часто прогулює школу, оскільки сильніші хлопці «відпрацьовують» на ньому удари, а він не в змозі себе захистити.
Що ж робити в цій ситуації, як допомогти цьому хлопцеві, котрий не потрібен навіть рідній матері?! Із цим запитанням я вирішила звернутися до читачів «Вербиченьки».
Водночас хочу сказати всім батькам, котрі залишають своїх дітей, їдучи на заробітки чи створюючи нові сім’ї: зрозумійте, що людина, позбавлена в дитинстві сімейного тепла, навряд чи стане нормальним членом суспільства.
 Можливо, мати мого однокласника ще схаменеться? А якщо ні, то страшно й подумати, що з ним буде!
 Сумна історія, про яку я пишу, ще не закінчена…
Альона КІБЕЦЬ,
м. Ромни
Сумської області