БАБУСЯ ВИЙШЛА ЗАМІЖ

0
146
img

Вже третій рік минає, як Оксана Іванівна покинула рідне село. Нині вона живе за кордоном, у Польщі. До рідних чомусь не навідується. Щоправда, інколи телефонує з мобільного. Перекинеться словом-другим з сином та невісткою. Внук також тягне руку до телефону, але батьки не дають. Хлопчина не стежить за словами і може таке сказанути, що аж вуха в’януть.

Вони ще й досі пам’ятають його оцінку несподіваного маминого вчинку.

Тоді, коли жінка-пенсіонерка втішила сина та його дружину своїм заміжжям, онук досить грубо відреагував. Кожному, хто запитував про бабусю Оксану, він казав, що та зовсім здуріла. Прикладав палець до скроні та крутив, ніби вправляв собі мізки.

Односельці скептично посміхалися. Деякі були такої ж думки, як і онук. Інші жінки, які не знали щастя в сімейному житті, по-доброму заздрили.

Кожній хочеться хоч трішечки бути щасливою. Та доля часто розпоряджається по-своєму, вносить свої корективи. Будні стають сірими, однотонними. Ніяк багатьом українським жінкам не вдається схопити за хвоста жар-птицю. Може, тому, зваживши, всі «за» і «проти», Оксана Іванівна надумала вдруге стати на весільний рушничок. Перший шлюб був якийсь поспішний, необдуманий. Юною дівчиною вона, разом з гуртом жінок, приїхала в це село на заробітки. Вирощувала цукрові буряки, доїла худобу, будувала ферми.

Артем тоді працював шофером. З першої зустрічі на полі почав до неї залицятися. Вечорами дівчата перемивали кісточки тутешнім парубкам. Давали свої, суто жіночі, оцінки тому чи іншому хлопцеві.

– Ну що, Оксано, – запитували вони дівчину, – на весіллі скоро будемо гуляти?

Вона ніяковіла. Натягувала ковдру на голову і щось бурмотіла сама до себе.

Весілля було гучне. Артемові батьки не поскупилися. Кілька сотень гостей їли, пили, співали, танцювали, жартували і навіть билися три дні. Прибули також рідні з Буковини. Навезли багато подарунків. Тут ще не бачили такої краси. Килими ручної роботи вигравали усіма барвами веселки.

– Щоб ти, доню, була завжди такою ж гарною і веселою, як цей килим, – казала Артемова ненька, тулячи невістку до серця.

Вона, як ведеться поміж гуцулами, цілувала жінці руку. Проявляла повагу  до свекрухи, котра на багато років ставала їй другою мамою.

Спершу подружжя жило в злагоді та мирі. Якщо і траплялися суперечки, то господиня вміло, тактовно, нікого не ображаючи, залагоджувала конфлікт.  В хаті швидко забували про інциденти, і життя продовжувалося. Народилися діти – син і донечка. Додалося клопотів.

Чималенька сім’я дружно вирішувала всі проблеми.

Та грім вдарив саме тоді, коли його найменше чекали, – посеред зими. Хтось по жіночому радіо передав, що в сусідньому селі росте Артемова дитина. Торік колгоспні водії працювали там на жнивах, допомагали вчасно зібрати щедрий урожай. Виходить, що в них була ще одна робота – збільшити там кількість населення. Може, й не всім вдалося, а Артем таки став батьком. Приголубила минулого літа завидного чоловіка дівка-перестарок. Вона знала, що заміж вже не вийде, отож і наважилася на відчайдушний крок. Так хотілося мати власну дитинку. Якщо доживе до старості, то буде кому кухлик води подати.

Відтоді Оксана замкнулася в собі. Стала байдужою до чоловіка. Пильнувала дітей, дбала про них та про старих Артемових батьків. А той розривався надвоє. Старався для сім’ї і для тих, що жили за кілька кілометрів.

Жінка не осуджувала, не сварилася. Добре знала, що від того нічого не зміниться. Може лише гірше зробити. Невдовзі померли свекруха зі свекром. Через кілька років не стало й Артема.

Оксана сама, надриваючись на кількох городах, у хліву, працювала, аж мліли руки. І таки вивчила дітей. Одружила та заміж видала. Дочекалася онуків. Дожила до пенсії. Але, як і в молодості, не знає спокою. Саме тому три роки тому поїхала у Польщу.

– Навіщо Вам, мамо, оті заробітки? – сердито запитував син. – Відпочивайте, доглядайте малечу.

– Спробую. Я ще ніколи далі райцентру не була, – відповідала вона.

І таки невдовзі опинилася аж за Краковом. Недовго шукала роботу. Пра- цьовитих українок завжди беруть на ферму, сапати городину, збирати полуницю, прибирати в будинках, доглядати дітей.

Там, де мешкала Оксана Іванівна, через кілька дворів жив самотній вдівець. Давно він поховав дружину, діти роз’їхалися. Отож  Юзеф, ще дебелий та при здоров’ї чоловік, поволі зводив кінці з кінцями на цім світі. Пенсію мав непогану, вистачало на хліб і до хліба.

Чи то йому спало на думку, чи то хтось порадив – надумав одружитися. Що не день, то почав приходити до її панів. Сидить. Мовчить. Тільки курить цигарку за цигаркою.

А одного вечора запропонував: «Будь мені за дружину».

Від тих слів Оксана Іванівна оторопіла. Подивилася на своїх господарів. Ті схвально закивали головами. І вона дала згоду. Подумала: «Нехай буде, що буде». Перебралася зі своїми нехитрими пожитками до Юзефа. Невдовзі придбали корову, розвели курей. Посадили город. Нині ще одна інтернаціональна сім’я міцно стоїть на ногах. Примножується їхній достаток. Саме по собі виникає запитання: «Заради чого жінка пішла на такий крок? Чим керувалася? Може, шукала власної вигоди?»

Напевно, ні! Ніхто з нас не знає, що принесе завтрашній день. Може, в неї було не тимчасове захоплення. Напевно, справедливо стверджують, що коханню підвладні всі. Тож нехай їм щастить. Мабуть, на схилі літ жінка знайшла те, чого їй так не вистачало!

Михайло СОЛОВЧУК