Дід «чаклує», не боячись ні Бога, ні людей

0
118

У купе швидкого поїзда нас четверо. Гарненька молодичка з немовлям на руках, середніх літ жінка, назвалася Марією Сергіївною, і я. Вигляд у юної матері такий сумний, що ми відразу зрозуміли: якась біда у неї. Час од часу вона пестила маля, і дрібні сльози котилися по запалих щічках.
Незручно було лізти в чужу душу, та все ж якомога чемніше й делікатніше поцікавився, що сталося.
Молодичка, яка назвалася Іриною, витерла хустинкою очі й слово за словом почала розповідати, хоч і нелегко те давалося. Її вигнала з дому… свекруха. Невідь-чому вирішила: невістка народила хлопчика не від її сина. Он очиці має блакитні, а в чоловіка — карі. А ще їздила чоловікова мати до якогось знаменитого ворожбита, той не те що не розвіяв сумнівів, а й запевнив: дитина позашлюбна!
— А я, — гірко заплакала жінка — ні в чому не винна, Бог свідок.
— Ну, а чом же не заступився ваш чоловік? Мабуть же, любить вас…
— Ніби й любить, — схлипнула, пригорнувши дитину. — Але дивиться на світ мамусиними очима і чує все її вухами. Підігрітий підозрами, заглибився в себе, мов чужим став. А коли свекруха почала нас із дитиною виганяти з хати, не захистив… Ось я й пішла.
Мова Іринки урвалась, і вона заридала вже вголос…
— Заспокойся, доню, — обізвалася Марія Сергіївна, яка уважно слухала сумну сповідь. — Якщо є між вами любов, схаменеться твій суджений. Ось побуде без вас, без оцього хлоп’ятка ясно¬окого і затужить, перестане слухати мамині нашіптування.
Маля, ніби вловивши якусь надію в словах жінки, агукнуло і всміхнулося так, наче сонечко зазирнуло в купе. Утерла очі і його мама.
— Є ще марновірні люди, які й самі через це спокою не мають, і близьким жити не дають. Щось схоже було і в моєму житті, замолоду, звісно. Ось послухай. П’ять років я прожила зі своїм Петром. Двійко діток народила — сина й донечку. І все ніби ладилося в нас, аж несподівано чоловік захворів. У лікарні йому нічого путнього не сказали. Аж тут порадив хтось з’їздити на Кіровоградщину до знахаря діда Дмитра, який нібито кожну людину, мов книжку, читає. Надія сповнила моє серце: може, там Петрові допоможуть. Але не ту книжку, видно, дід прочитав: мій Петро заявив, що у його хворобі винна… моя мама. Вона йому начебто «поробила», аби зжити зі світу. Петро повірив дідові-віщуну, бо той назвав йому мамине ім’я…
Пішла плітка селом. Мамі моїй було тоді 43 роки, ніколи нікому слова недоброго не сказала. А тут раптом рідний зять «відьмою» оголосив! Ми з чоловіком геть розсварилися. Не витримала ненька і разом із тіткою поїхала трохи згодом до того «спеціаліста» читання людських душ — в очі подивитися, запитати, за що в сім’ю горе вкинув.
Приїхали. Та до діда не так просто потрапити — люду того! У двір час од часу виходив хтось із «представників» чудотворця, розпитував, чи так уже треба діда турбувати. Мама з тіткою й розповіли про свою причину. А коли ступили на поріг дідової оселі, раптом почули грізне:
— Я ж казав, що відьма сама приїде! — закричав він так, щоб усі почули. — Он вона хусточку в куток кинула з мертвою землею!
Мама з тіткою поспішили геть із тієї хати. А дорогою до залізничної станції зустріли жіночку з того села. Стали розпитувати про «знаменитість». Жінка, коли почула, яка біда сталася, сказала: «До цього діда Дмитра ніхто з місцевих не ходить — не віримо йому. Наварить якогось пійла з очерету ще й хвалиться: не повмирають мої клієнти, а гроші матиму». Щодня в його дворі плач і сльози, бо він стверджує, що «пороблено» — як не тещею, то свекрухою, або сестрою, тіткою, сусідкою… От і розпадаються сім’ї, ворожнеча йде поміж люди. А вся «допомога» — ота його вода з очерету та брехня…»
Тож замість залізниці завернули мої родичі до місцевого райвідділка міліції. І там дізналися, що право¬охоронці про знахаря вельми добре знають: скарг на нього все більшає, вже й справу заведено. Секрети «провидця» нехитрі: його «обслуга» нишком випитує у приїжджих усе, що треба дідові знати: причину приїзду, імена, прізвища, дати. А тоді вже дід і «чаклує», не боячись ні Бога, ні людей.
У неї із Петром, сказала Марія Сергіївна, йшлося вже до розлучення. Та саме встановили лікарі точний діагноз його недуги, почали правильно лікувати, чоловікові покращало. А тут ще й прочитав у газеті, що знахаря діда Дмитра засуджено за шахрайство. Прибіг до тещі, обіймав її, руки цілував, просив пробачення… Після того випадку ніяким ворожбитам чоловік і взагалі ніхто в родині не вірить.
— І дітей навчаємо, — усміхнулася заплаканій молодичці жінка, — щоб свій розум мали, свою голову на плечах. Я певна, твій коханий отямиться. Добре було б, якби мою історію хтось йому переповів…
От я і вирішив переповісти. Може, її прочитають і чоловік Іринки, і його мати, і ще багато людей.
Микола ЮРЧИШИН