Запах борщу

0
267

У моїй мобілці близько десятка номерів хлопців, які воюють на сході. Але телефонувати їм боюся — раптом це дзвінок у… потойбіччя. Славко Хропко… Чомусь його обличчя стоїть у мене перед очима. Бліде, схудле, заросле густою щетиною, із памороззю сивини на скронях, і сумні-сумні очі. Йому близько сорока. Познайомився з ним у Нікішиному, що неподалік Дебальцевого, у вересні 2014-го. Маленьке село тоді перетворилося на великий плацдарм, де вирішується доля фронту.
Відділення Славка Хропка тримало оборону на околиці. Дві старі покинуті хати. Біля них БМП. Навколо нього блищать купи настріляних гільз від великокаліберного «Утьоса» і «АКМ-ів». На барикадах із піску — ще два ручних кулемети, націлених у бік лісосмуги за полем.
— Три години тому он звідти нас атакували, — показує рукою Славко. — Два БТР і близько роти «сепарів». На наступ це не схоже, вочевидь, просто мацали нашу оборону, і так на день по три-чотири рази. Але ми щоразу так густо їх засіваємо, що вони скисають і валять назад.
Я кинув поглядом вздовж вулиці — наче вимерла. Ні людей, ні котів, ні собак, навіть горобці не цвірінькають. Щоправда, на протилежному її кінці з-за рогу визирає облуплений ніс ще однієї бойової машини, а он там ще. Лінія оборони…
Сфотографувалися на пам’ять. Бачу, Славко переминається з ноги на ногу.
— Кажи, що? — намагаюсь угадати його думки.
— Ти не міг би переслати ці фото моїй Ірині, ось її телефон, вона скаже свою електронну адресу.
—Та нема проблем, — відповідаю.
Минув тиждень. Закрутився, забігався. Щось мені наче муляє. Ой, це ж обіцянка, яку дав Славку, як міг забути? Телефоную Ірині. Я, кажу, журналіст, бачився із Славком, дайте адресу, вишлю його фото.
— Тю, чи я його не бачила? Ніколи мені зараз, вишлю…
Я в шоку. Не запитала, як він, чи живий-здоровий. Оце-то жінка! Вогонь! Отаку б на фронт, терористам стало б непереливки. Адресу вона так і не надіслала.
Якось, місяців чотири по тому, передивляюсь фотографії. На одній — Славко з бойовими друзями. Серце ніби хто рукою здавив. Леви наші й левенята, де ви зараз? Чи в землі сирій, чи в госпіталі, чи під боком у своїх коханих? «Абонемент не може прийняти ваш виклик», — прогугнявив кілька разів нудний і байдужий голос у слухавці. Аж ось — вухам своїм не вірю — чую якийсь придушений, наче незнайомий голос: «Слухаю вас…»
— Славку, пам’ятаєш мене?
— Пам’ятаю…
— Де ти, як почуваєшся, чим займаєшся?..
Чую тяжке зітхання. Довга пауза. Мабуть, Славко вирішував у цю мить, чи послати мене подалі, чи просто вимкнутися. Не знаю, де він витав думками, але навіть на віддалі я відчув, як йому невимовно важко.
— Та тут я, в себе у селі, в Антонівці, — не сказав, а простогнав.
Антонівка — це на Київщині. Треба їхати. Два тижні метушні й біганини, коли було ніяк, нарешті вибрався. Знайти в селі людину, знаючи ім’я та прізвище, не проблема. Перший стрічний не лише покаже обійстя, а й розкаже все, що йому відомо про цю особу. Отож, підходячи до Славкової хати, я вже знав, як йому живеться.
— Не зовсім цілий він повернувся, відірвало кисть правої руки… Комусь дісталося більше, тримається, а душа в нього покалічена, ніби її отими, як їх… «градами» побило, — розповідала баба Ганна біля сільської крамниці. — Жінка його дуже обидила та й діти відцуралися. Тепер стару батькову хату обживає. А ти хто йому будеш? Хто б не був, поговори з ним, бо нікого не хоче бачити…
— П’є?
— Та ні, але краще б пив…
Я постукав у двері помешкання і, не почувши відповіді, зайшов.
Славко сидів у великій кімнаті боком до дверей у старому кріслі, втупившись у телевізор, на його колінах дрімало кошеня. Він повернув голову, я побачив молоде виголене обличчя. Славко чи не Славко? В очах завважив боротьбу сонця і темної туги. Ні, щось не сходилося в цьому образі з тим портретом, який намалювала баба Ганна, а також із голосом, який почув у слухавці. Іще одне мене збивало з пантелику — ароматний запах, безсумнівно, смачнющого борщу, мабуть, на свинячих реберцях, який долинав із кухні. Окинув поглядом кімнату — порядок! Нема безладу, захланності, притаманної господарям, які перебувають у депресії. Він усміхнувся і кивнув головою на старий диван — сідай. «Хух, — подумки видихнув я, — значить, нема потреби викручуватися, підбираючи слова, аби розтопити серце героя. Але що ж сталося?»
— Як ти? — витиснув я із себе традиційне запитання.
— Та от бачиш…
Помовчав. Потім його понесло — ніби греблю прорвало. Розповів, як відбивались і самі робили вилазки, як вмирали на руках товариші і як умирав він сам.
— Ото всіх, кого ти бачив, уже нема… А від того села залишилися руїни… І мене добряче побило. Контузія, кілька осколків у ногах, кисть висіла на самому сухожиллі, крові витекло, як із кабана, ніколи не думав, що в мене її так багато. Ледве вичухався. Прооперували в польовому шпиталі, потім ще раз — у Дніпропетровську, місяць лежав у Києві. І ти знаєш — ні жінка, ні діти не те щоб не провідали, навіть не подзвонили. За що мені така шана? Я ж їй, як королеві, догоджав і дітям нічого не шкодував. Ну, був у мене період, коли добряче запив, але ж на те була причина — вона загуляла. Однак я її жодного разу й пальцем не зачепив, — на очах Сашка виступили сльози. — А коли приїхав додому в рідне містечко, кілька годин навколо будинку кружляв, не насмілювався піднятися сходами… Потім наважився таки на свою голову. «О, явився, не запилився алкаш…» — процідила моя благовірна зневажливо крізь зуби, а з-за її спини визирає Микола Костогриз — її начальник. Не знаю, що на мене найшло. Побив обох — і сюди…
Мовчимо. Раптом скрипнули вхідні двері. Славко сіпнувся, запанікував, на блідих щоках проступив рум’янець. До вітальні зазирнула молода жінка, привіталася.
— Я тут вам антонівки моченої принесла, — поставила на журнальний столик перед Славком миску, повну запашних яблук.
Попри пуховик я завважив зграбну, жіночну фігурку. Обличчя без ознак кіношної звабливості, але доволі симпатичне. Потім перевів погляд на Славка. Він світився, ніби прожектор. «Так он воно що! Виходить, поки я збирався сюди, в цій хаті сталися просто-таки революційні зміни. А сільське радіо явно дає збої…» — відзначив я подумки. Жінка вийшла.
— Оксанка, живе по сусідству, її наречений півроку тому загинув під Іловайськом… Золоте дівча, якби не вона, вже, мабуть, застрелився б… — ніби виправдовуючись, пояснював Славко. — Але ж їй усього двадцять три… Як думаєш, у нас може… щось вийти?
— Навіть не сумнівайся, вже вийшло… — запевнив я його.
Він провів мене до хвіртки. Обнялися. «Заїжджай, буду… Будемо раді…»
Їдучи з села, я шукав розв’язок однієї складної житейської задачки. Якщо зійдуться докупи два горя, то горе подвоюється, чи навпаки, народжується нове щастя?
P.S. Ця історія правдива, змінені тільки імена героїв.
Олесь КАРИЙ