Є справжні чоловіки

0
142

Останні дні сесії — це майже завжди кошмар для студента-заочника. Грошей вистачає на пиріжок з повидлом і чай, а треба ще заощадити на зворотний проїзд до рідного міста. Олена їхала складати іспит, до якого готувалася всю ніч. У голові все безнадійно змішалося, і вона махнула на все рукою — будь що буде. На зупинці було велелюдно — може, тому ніхто не помітив, як чоловік у дорогому пальто згубив не менш дорогий гаманець. Оленка помітила. І, піднявши його з асфальту, хотіла віддати портмоне власникові, та… Секундна справа — двері тролейбуса, що під’їхав, зачинилися. Дівчина подивилася на гаманець, а потім — на таксі, що стояло неподалік. Перерахувавши свої мізерні фінанси, вона зметикувала: на поїздку до наступної зупинки повинно вистачити.
У тролейбусі Олена озирнулася, шукаючи того чоловіка. «Ви впустили на зупинці…», — простягла йому гаманець з посмішкою. Чоловік пильно подивився на дівчину, сумніваючись у реальності того, що відбувається: «Ніколи б не думав, що такі ще бувають». «Бувають… А які — ТАКІ?», — Оленка підняла брови і здивовано знизала плечима. Вона завжди була такою — як кажуть, чесною за визначенням. Чоловік засміявся. Він подякував дівчині, а потім відкрив гаманець і хитро запитав: «Студентка?» — «Так». Олена знітилася, розуміючи, що має непривабливий вигляд в цій своїй сіренькій курточці і старих чобітках. «Ну, тримай, студентко», — врятований від неприємностей чоловік (а в гаманці були не тільки гроші, а й документи) простягнув Оленці купюру. І хоча вона як могла відмовлялася і ховала руки, купюра все ж стала її надбанням, а чоловік вийшов на наступній зупинці.
Після сесії — суєта буття в маленькому містечку і довгі будні на трьох роботах одразу (інакше їй було не прожити, адже вона мешкала з хворою мамою і лише на ліки витрачала половину заробітку). Через кілька місяців — нова сесія.
Олена вперше у своєму житті завалила іспит. Викладач-філософ з самого початку її не злюбив. Дівчина присіла біля дверей деканату і залилася гіркими сльозами. «Хто це в нас тут вологість підвищує?» Вона звела заплакані очі і зустрілася поглядом з… ним. З тим, кому повернула гаманець у тролейбусі. «Ти дивися, яка зустріч! Студентка! Нумо, розказуй, що трапилося?» Олена не знала, збрехати чи промовчати, і раптом по-дитячому, зі схлипуваннями і тремтінням, виклала все, як є. «Ну, давай подивимося, що можна зробити, я ж твій боржник, як-не-як», — чоловік у стильному костюмі дбайливо стис її руку, попросив припинити «ці опади» і нікуди не йти. Він конфіскував у Оленки заліковку і з посмішкою зайшов у нещасливий кабінет. Олена знала, що філософ був людиною непохитною, а тому до витівки із заліковкою поставилася скептично.
Фінал п’ятихвилинних переговорів за дверима був щасливим — у заліковці стояло «добре», та й на душі в Оленки стало значно краще. Звідки ж їй було знати, що власник того самого гаманця — рідний брат філософа! Він не був його колегою, навіть навпаки — відкрив свій бізнес і був дуже живою і товариською людиною. Ці якості Олена оцінила вже потім, у кафе, де рятівник Олег відпоював її гарячою кавою.
Ця сесія пролетіла непомітно і легко. Ні, Олег більше не робив їй протекцію. Але він примудрився так підняти їй настрій, що Оленка склала іспити і заліки, які лишилися, на одному подиху. А коли дівчина приїхала на наступну сесію, на неї чекали не тільки навчання і тиша бібліотек, а й пропозиція руки і серця, а також — робота в престижній фірмі. Чесна студентка з маленького містечка заслужила своє щастя, про яке вона і не підозрювала. А бізнесмен Олег зрозумів, що іншої такої він більше ніколи не зустріне. Весілля було пишне і веселе, а один гість, літній і трошки нудний, все ніяк не міг зрозуміти, що його брат знайшов у провінціалці-заочниці, для якої колись випросив «помилування»…
Ліна ЯЛАНСЬКА,
Нікополь