ВСЕ ЖИТТЯ КОХАЛА ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ЗБЕЗЧЕСТИВ ЇЇ ЗА ПЛЯШКУ ГОРІЛКИ

0
121

zrada_270_01На село поволі опускався вечір. П’янко пахла матіола. Повітря, настояне на травах, аж захоплювало подих. Ніна вийшла з хати з відром. Треба води принести… “Піду до криниці тітки Ганни. Там водиця джерельна, холодна й чиста, як сльоза”, — подумала жінка.

То й нічого, що далеко йти. Роботу хатню зробила, можна й подих перевести. Занесла воду в хату і сіла відпочити. Боліли стомлені руки від щоденної роботи та й на сон хилило. Сіла на ослінчик і задрімала. З приймача полинула пісня “Цвіте терен”. Аж стрепенулася вся, й серце заболіло…

Це ж її улюблена пісня. Як вона любила її співати на весіллях, на дівочих вечорницях. Співала Ніна й не думала, не гадала, що то пісня про її долю.

…Після закінчення педагогічного училища поїхала дівчина працювати в село. На квартиру її поселили до тітки Марини. Була самотня, тому прийняла Ніну, як рідну доньку. Та допомагала тітці город обробляти, в хаті прибрати. А довгими вечорами слухала сумну сповідь тітки Марини про її долю.

Ніна всю себе віддавала роботі. Не думала про те, як влаштувати своє особисте життя. Та серце дівоче, як стрімка вода весняна, зашумить, заграє. Приглянувся Ніні сільський парубок Андрій. Шибеник був неабиякий. Жодна бійка без нього не обходилася. Любив у чарку заглянути, та й до дівчат був небайдужий. Почав хлопець за Ніною впадати. А він умів це робити — то квіти подарує, то зі школи додому проведе. Так Ніна і не зогледілася, як закохалася в Андрія.

Тітка Марина не раз казала: “Схаменися, Ніно, навіщо він тобі треба. Обдурить і кине. А ти ж дівчина гарна, добра, не така тобі доля треба”. Ніна сміялася і говорила: “Тітко Марино, хіба ж я за нього заміж збираюся?! Та й серцю не накажеш. Я його покохала”.

Серцем чула — не кохає її Андрій. Вона для нього чергове захоплення. Частенько приходив п’яний, опівночі, налюбувавшись іншою. А вона танула в його обіймах і прощала йому все. Не казав ніколи, що любить. Просто ходив до неї.

Свою честь дівочу віддала йому, не задумуючись, що ж воно буде. Не раз казала Ніна: “Андрійку, не чіпай мене, ти ж знаєш, чим може закінчитися таке кохання”. А він поцілунком закривав їй вуста, пестив її тіло і вона забувала про все. Коли питала, чи одружаться вони колись, сердився або мовчав. Ніна дізналася про те, що він побився об заклад з хлопцями: Ніну він зламає. Вона ж того не знала, коли віддавалася йому. А коли дізналася, що виспорив за неї пляшку горілки, довго плакала. Думала, що більше ніколи з ним не зустрінеться. Тільки ж він приходив знову і вона знову все забувала.

Одного разу в клубі Ніну запросив на танець хлопець. Андрій, її коханий, був п’яний і не зводив з танцюючих злого погляду. Потім привселюдно дав дівчині ляпас. Як було їй тоді соромно, як образливо. А Андрій підійшов до неї, обняв, витер сльози і сказав: “І було через що плакати? Сама ж винна”. Він провів її додому і знову була в них ніч кохання.

Пройшов рік, як вони почали зустрічатися, а Андрій топтав до неї стежку, не говорячи ні про кохання, ні про заміжжя. Ніна одного разу попросила: “Андрію, поїдемо до моїх батьків, познайомишся”. Думала, поїде до неї і щось зміниться.

Мати зустріла, як годиться. Стіл накрила, щедро пригощала до випивки. Після обіду сказала доньці: “Він мені не подобається. Не буде, дочко, в тебе з ним щастя. Та що ж поробиш. Ти свій вибір зробила і я перечити не буду”. Мати здалеку почала розмову з Андрієм, запитавши, що ж він думає робити далі. Хлопець спочатку мовчав, а потім видавив з себе: “Я ще одружуватись не збираюсь. Треба грошей на весілля заробити, а в свати приїду наступної неділі”. Вранці Андрій поїхав, а Ніна залишилася вдома. В неї була відпустка.

Готувалися в хаті до сватів. Пекли, смажили, хотіли стіл гарно накрити, щоб соромно не було перед чужими людьми. А в суботу отримала Ніна листа від подруги, в якому вона писала: “Андрій поїхав до тітки в Запоріжжя і там одружується”. В очах у дівчини потемніло. Матері сказати, що не вийшло в цю неділю приїхати, приїдуть іншим разом. Сама ж знала, що цього вже ніколи не буде.

На другу неділю батьки знову почали готуватися до сватів. Ніна не витримала, втекла з дому опівночі, як злодій, залишила тільки записку, в якій писала: “Мамо, не ждіть сватів, їх не буде. І мене не ждіть і не шукайте”. Поїхала до подруги. Там знайшла роботу.

Приїхала розраховуватися в те село, де працювала. Одразу не могла розрахуватися. Та тільки того запалу, що був раніше, вже не було. Рідко усміхалася. Все робила механічно. А потім він приїхав у село по речі. Прийшов до неї, як ні в чому не бувало, хотів її обняти. Ніна відсторонилася. Андрій каже, ще й посміхається:

— Приїхав до тебе. Поїдеш зі мною?

— Що ж ти говориш? В тебе є дружина, — мовила вона.

— Дружина є, а ти будеш коханкою. Невже забула, як тобі було добре зі мною?

— Андрію, я нічого не забула, але бачити тебе не хочу. Йди звідси, я тебе благаю, — тихо сказала Ніна.

Переїхала працювати в інше село. Роки йшли, а в серце нікого не допускала. Там залишився її Андрій, перше і єдине кохання. Сватався до неї хлопець. Старший роками був. Говорили люди, що хороший, хто вийде за нього, то житиме, як за кам’яною стіною. Вона й наважилась. Без любові, знала — буде жити важко. Тільки ж Андрія вона уже не дочекається. Поїхали в свати. Вперше за багато років зустрілася Ніна з матір’ю. Вона ж мовчала. Може, пробачила їй, а, може, бачила, що життя в дівчини налагоджується.

Степан сподобався батькам. Знав, де що сказати, як себе повести. Відгуляли весілля. Була перша шлюбна ніч, як важко прикидатися було дівчині, та що поробиш. Вона все віддала б, щоб на місці Степана був Андрій. Боялася тих ночей. Вони їй приносили розчарування. Степан міцно спав, а вона гірко плакала. Вже й жалкувати почала, що заміж вийшла без кохання. А як заворушилася під серцем дитина, зрозуміла, що вона з Степаном поєднана навіки Богом і людьми. Він знав про її невдале кохання, та ніколи і слова поганого їй не сказав. Раділи разом із Степаном дитині, як народилася. Тішилися, як син зробив перші кроки. Народилася ще й донечка.

Потроху почала забувати Ніна Андрія. А тут, як грім з ясного неба, почула новину: повернувся Андрій у село. Дружина знайшла собі іншого, забравши в нього все: дім, нажите добро, дітей. Повернувся без нічого. Спочатку Ніна ніби зраділа і думала: “Так тобі й треба! Це ж тебе Бог покарав за мене”. Потім почала його в думках шкодувати. Здається, полетіла б до нього на крилах, упала б йому на груди, простила б усе.

Зрозуміла, що кохання не минуло, воно ще більше розгорілося. Хоч би побачити, хоч би поговорити. Він же уникав зустрічі. Боявся Ніни, боявся її слів. Ніна ж думала: “Якщо прийде, покину чоловіка, заберу дітей. Жити без нього не можу”. Таки наважилася з ним зустрітися. Написала йому лист, у якому просила, щоб приїхав на залізничний вокзал у райцентр. Подалі від людських очей та пересудів.

Як вона його чекала! Не знала, що йому скаже. Його довго не було. А як побачила, то всередині все обірвалося. Ішов він по перону, похитуючись… П’яний. Запалі, худі щоки, лице обросле, в брудному одязі. З Андрійка не залишилося нічого. Посоловілими очима він шукав її, та не бачив, не впізнавав. Вгледів чоловіків, які пили пиво. Підійшов до них. Видно, просив випити. Чоловіки дали йому пляшку, а вона стояла й дивилася, як жадібно він п’є те пиво. У Ніни не залишилося ніякого бажання з ним спілкуватися. Та й непотрібне йому її кохання. Повільно пішла з того місця, де чекала свою долю, своє кохання.

Їй стало ще більш боляче, як у молоді роки. Тільки ж Ніна тішила себе: “У мене є все — діти, чоловік, сімейне гніздечко. У нього немає нічого. І вже ніколи не буде. Він сам зруйнував свою долю, втопивши її в горілці. Він утратив усе”. Та думати про нього Ніна не переставала. Вона його жаліла чисто по-людськи. Змінити в його долі вона нічого не могла, та вже й не хотіла. Сподівалась, що зустрінуться колись, поговорять, згадають молодість, та так і не бачились. Як важко жити поряд, і не знати про те, що пробачила його давно, що бажає йому щастя, а кохання в нього не буде. Та й чи було воно колись?

В. ПАВЛУШКО,
с.Вири Сарненського району
Рівненської області