«ІДУ ВІД ТЕБЕ НАЗАВЖДИ»

0
156

Микола чесно зізнався дружині, що покохав іншу, і пішов геть. Проміняв сімейний вогник і маленьку донечку на столичну коханку. Донька не пробачила, а жінка знайшла гідну заміну.
У дверях залізничного вокзалу обличчям до обличчя зустрілися батько й донька.
— Чув, що у тебе весілля скоро, може, запросиш? — запитав батько.
— Нізащо, — не замислюючись відповіла донька і зникла за дверима.
Через тиждень Олеся вийшла заміж, усі гості були у захваті від весільного вбрання, яке подарував їй вітчим. Проголошували тости за здоров’я молодих, кричали “гірко”. А тим часом батько ходив кругами навколо їдальні, у якій відбувалося святкування.
Люди бачили, як він мучиться, але не могли зарадити. Тому що знали його історію з самого початку.
… Років з двадцять тому Оксана та Микола познайомилися. Ходили по селі, як лебідь з лебідкою.
— Ось воно, справжнє кохання, на все життя, — думала дівчина.
Незабаром Микола запропонував одружитися. Сімейне життя почалося з негараздів. Виявилося, що одного кохання для Оксани замало, потрібні були ще й гроші. Новоспечений чоловік заробляв поганенько, а вчитися далі не хотів, йому середньої освіти було достатньо. Суперечки тривали доти, поки Оксана не завагітніла.
Микола вирішив зробити їй подарунок і погодився вступити до київського університету. Оксана народила гарненьку дівчинку з татовими очима та маминим носиком.
Зі столиці Микола приїхав з подарунками. Чого тільки не було у його валізах для маленької донечки — повзуни і брязкальця, маленькі сукні, ляльки.
— На радощах скупив майже весь магазин, — зізнався він Оксані.
Минав час, чоловік їздив на сесії, донечка підростала.
— Щаслива ти, Оксанко, — заздрила подруга, — Ось іще півроку і твій Микола матиме диплом, влаштується на роботу, заживете, як королі.
Не так сталося, як гадалося. Одного разу чоловік приїхав додому з дипломом, забрав речі, поцілував донечку і сказав:
— Я йду від тебе, Оксано, назавжди. Бо покохав іншу. Ти сильна, я знаю, витримаєш усе…
“Назавжди” — це слово звучало у її вухах, як вирок.
Згодом жінка дізналася, що Микола вже давно водився із жінкою років на десять старшою за нього. Така собі світська дама відбила у неї чоловіка, не замислюючись над тим, що у нього є донька. Мало того, вже через рік вона, вдосталь набавившись, кинула свого коханця.
Микола повернувся у рідне село, як у воду опущений. Таким він з’явився і на порозі в Оксани.
— Пробач мене, якщо зможеш, — попросив він колишню дружину.
— Нізащо, — відповіла вона і зачинила перед ним двері.
З того часу Оксанин колишній чоловік почав жити у селі. Різні чутки про нього ходили та у кожній з них була своя правда — за двома зайцями погнався, жодного не впіймав.
Микола знайшов порятунок у горілці, а Оксана тим часом розгледіла кохання в очах вірного друга. Він завжди був поруч і ні на що не претендував — допомагав, не давав порад, але і не нав’язувався. Просто кохав без пам’яті свою колишню однокласницю. Втім за два роки вони побралися і народили синочка.
Вітчим став для Оксаниної доньки прикладом справжнього тата — люблячого, доброго, уважного. Коли дівчинка подорослішала і зрозуміла що до чого, вона почала називати свого рідного батька принизливо — фізіологічний.
Вона бачила його щотижня, та жодного разу за ці п’ятнадцять років він до неї не заговорив. Спочатку її серце стискалося від болю, а потім минулося. Не лишилося жодних почуттів — лише пустка.
Тетяна ЧИРВА