Посадила замолоду дубки, щоб на старості зрізати на труни

0
165

Доля вділила багато літ бабі Дарці. Майже сотню. Та навіть у свій поважний вік вона жила у хаті, яку збудував ще її покійний чоловік. «Поки здужаю себе носити – нікуди не піду», – казала. І таки ходила без сторонньої допомоги, хоч і спираючись на дві палиці одразу. Мабуть, тому, що нікому не набридала, і любили її діти та онуки. А коли померла, виконали всі її прохання.
Дарина була дівкою ого-го! Коса довга, очі сині, великі. А голос – як у солов’я. Що вже виспіває, що вже витанцює. Здавалося, що усмішка і коли вона спить не сходить з її вуст. Де ж таку дівку не помітиш?! Тож десь на вечорницях впала вона в око Денисові. Він був також веселун, і не одна хотіла б стати його судженою. Хоч і не дуже раділи її батьки такому зятеві: гарний, та не вельми багатий, але таки здалися – дали своє благословення на цей шлюб, адже в хаті ротів було немало. Та при цьому мовили: «Допомагати не будемо, спинайтеся на ноги самі…» Однак від батьків Денисові дістався клапоть землі. З нього й жили. На межі росли високі дерева. Їх чоловік зрізав, висушив, порізав на бруси і збудував невеличку хатинку. Сіни та одна кімнатка, яка слугувала їм і кухнею, і спальнею, були палацом, адже це ж своє… Дарина вибілила стіни і стелю білою глиною, рудою помазала піч, щоб лежачи на ній не забруднити боки. Насипле туди жита, застелить домотканим рядном – і гріють взимку боки. Аромат на цілу хату. Дарка заварить чай з прутиків малини, подасть чоловікові… Здавалося б, тільки живи.
…Народилося у подружжя двоє синів. Денис і землі прикупив. Дарина на подвір’ї мальви посадила. Ряд вишень, груш та яблук, а он там, за городом – дубів.
– Нащо тобі ті дуби? – питала Даринчина мати. – Хіба жолуді їстимеш?
– Може, згодяться. Люблю дубки, – щебетала молода жінка.
Мабуть, якби й далі так господарювали, то Дениса б з часом записали до куркулів. Однак він не розжився на металеву бляху, як інші, і його не вивезли до Сибіру. Його оселя була покрита соломою. Хоча він подумував вже про розширення хати. Але все перервала війна… Забрали і Дениса до війська. Даринка залишилася з двома малими дітьми. Ох, уже й набідувалася…
Сама орала, запрягаючи у віз корову. Малі діти самі в хаті зоставалися. Прийде додому, а вони замурзані повзають по долівці, личка в сажі. Та сажа не раз рятувала й Дарину. Врода довго не сходила з її обличчя. Тож щоб приховати її (адже німці не одну самотню жінку в селі зганьбили), вона вдягалася у дрантя. Коли виходила в люди – накульгувала, а руки й щоки намазувала сажею. Німці реготали, плювалися. А їй байдуже. Йшла, опустивши очі, аби не чіпали.
Та вона завше вірила, що війна закінчиться – і чоловік таки повернеться. Молилася вечорами перед святими шлюбними образами, цілувала діток і вкладалася з ними на піч спати. Чоловік приходив у снах і казав: «Все минеться…» І він повернувся. Правда, без лівої руки, але прийшов з тої проклятої війни. Дарка не стримувала сліз радості, адже любила його до безтями.
Денис навчився навіть косити однією рукою. А коли всіх загнали у колгосп, він був їздовим. Любив ходити біля коней, навіть розмовляв з ними. Вони сумирно виконували всі його команди. І жодного разу не протестували, як бувало з іншими їздовими, які могли хильнути Тетянчиної самогонки з буряків – і вороні, зачувши запах спиртного, так везли своїх господарів, що ті на ранок в синцях на роботу приходили. У Дениса таких казусів не було.
– Ти щось знаєш… – приказували хлопці.
– Знаю, що не треба до коней п’яними підходити, – посміхався він. – Війну пережили, а в мирний час не берегти себе, калічити? – і він відмахувався від запропонованих сто грамів, йшов після роботи додому, де його чекало вже аж п’ятеро діток.
…Коли поряд зводили хату найстаршому синові, Денис хотів зрізати всі дуби, які посадила Дарина. Вона не дала. Залишила три.
– Для чого вони нам? – запитував жінку.
– Хрести, як помремо, нам зроблять…
– А ще один для чого? – не міг заспокоїтися чоловік.
– З третього хреста-фігуру встановлять на одному з кутків села. Бач, скільки вулиць ще їх потребують, – пророче промовляла Дарка.
Денис посміявся з тих слів, але жінку послухав, бо дуже її кохав. Хоч і сивина у волосся вже закралася, але він любив гладити її посріблені павутинки. А тоненькі, ледь помітні борозенки біля очей і вуст, коли усміхалася, ставали виразнішими. Йому хотілося їх цілувати… Та Денис соромився дорослих дітей, думав, скажуть, що батьки геть подуріли на старість. Але хіба то старість… Якихось не повних шістдесят… І куди життя так спішить? Рік місяці підганяє. Одна пора іншу з порога скидає. А день… Як біжить день. Дивись, тільки-но ранок був, як уже сонце за ліском сховалося і кидає свій останній промінь, ніби промовляє: «Добраніч… До завтра». А те «завтра» настає – і знову господарі крутяться, як білка в колесі. Отак не зогледілися, як і діти виросли. Найстарший син біля батьків зостався – в новобудові. А інші четверо розлетілися, хто куди: ще один син як поїхав на шахту працювати у Донецьку область, так там і зостався, двох доньок доля закинула до Польщі, де вони заміж повиходили. А ще одна, наймолодша – у сусідньому селі. Подарували всі разом дідові й бабі аж двадцятеро онуків. А ті дуже любили до них приїжджати, бо подобалася їм стара хата. Чистенька, маленька, вибілена і «прикольна», як казав малий Івасик з Донецька. Бо там можна було пострибати на залізному ліжку, і йому за це «нічого не було!», заховатися від діда на печі, і коли він кликав обідати, навіть не озватися.
…Два дуби біля хати, коли занедужав Денис, за наказом Дарки спиляли найперше. Ще й дозвіл у сільраді взяли. Видно, відчувала дружина, що таки скоро знадобиться деревина. Тож уже через рік на все село майстер гробів Петро вистругував з тих дубових дощок «хату» для померлого Дениса. Діти дуже голосили за батьком, а от Даринка стояла, мов скам’яніла. Родичі думали, що старенька втратила розум, а вона спокійно відповіла:
– Недовго й мені зосталося. Хіба то життя без нього? І так Бог багацько вділив. Скільки біди пережили, а таки сотий десяток розміняли.
Вона пережила свого Дениса на кілька літ. Померла, як кажуть, на ногах. Ще зранку картоплю копала, а по обіді покликала сина, невістку і сказала, щоб у хаті все чисто вимили, допомогли і їй помитися:
– Буду вмирати, – заявила рідним.
– Тю, мамо, що ви таке кажете, – кинула перелякана невістка, яка дуже любила свекруху, бо та і на старість була оптимісткою, веселою людиною.
– Буду, бо відчуваю… Не забудьте зрізати третього дубка. З нього зробіть хреста і подаруйте селу. Може, хтось пройде і лоба перехрестить біля нього…
…Надвечір вона, гарно одягнена і причепурена, забажала чаю й попросилася прилягти. Поки принесли її улюблений м’ятний напій, бабуся вже померла. Тож деревина з другого дубка пішла на хреста для бабусі. А от третього встановили аж через два роки. Його витесував майстер із сусіднього села, який не одну фігуру-оберіг зробив. Тепер той хрест стоїть на перехресті двох вулиць: біля нього квіти, він прикрашений стрічками. Хто йде – перехреститься. До Дарчиного хреста…
Тетяна ХУТІРСЬКА