МАЙБУТНЬОГО ЧОЛОВІКА ЗУСТРІЛА… НА ЦВИНТАРІ

0
108

ОБКРУТИВ ДІВЧИНУ ЗА МІСЯЦЬ

Оля сиділа на цвинтарі на лавочці й у деталях пригадувала їхню першу зустріч. Чому тоді одягнула мамину квітчасту сукню, і сама не знає. Надворі було досить прохолодно, й люди озиралися на її “голі” груди. Володя за них зачепився очима.
– Ти не змерзла, мала? – почула з-за спини чийсь приємний чоловічий голос.
– Я вам не мала! – сіконула у відповідь і, озирнувшись, додала. – Мені вже двадцять.
– Ну, на вигляд більше сімнадцяти не тягнеш, – не вгавав молодий чоловік і вже наближався до неї.
Йому тоді було років двадцять вісім, прикинула собі Оля. “Застарий, – була перша думка. Але цікавість узяла верх, коли він зняв із себе жакет і простягнув їй. “Галантний”, – відмітила про себе.
– Давай я тебе додому проведу, а то зовсім задубнеш, – запропонував кавалер – і вони вже бесідували не про погоду, а про улюблені місця відпочинку, його роботу, її навчання…
Обкрутив дівку за місяць. Оля втюрилася по самі вуха. Незчулася, як Володя перебрався до неї (після розлучення з татом її мама поїхала в Італію і залишила Олі двокімнатну квартиру). Зажили, здавалося б, душа в душу.
Минали місяці, рік, другий… Оля закінчила університет, а пропозиції вийти заміж від Володі все не чула. Чому зволікає? Не наважувалася спитати. А потім сама себе втішала – їм же й так добре.
Дівчина влаштувалася на роботу в банк. Часу на домашні справи залишалося все менше й менше. Якось Володя дорікнув, що не встигла йому зранку млинців напекти. Потім – що не вчасно сорочки попрасувала. Тоді викричався через те, що забула купити йому бритву… Оля почувалася винною й не вловила момент, коли ж почалися ті зміни в їхніх стосунках. Старалася ще більше догодити, роботу брала додому й ночами, під солодке посопування милого, доводила до пуття звіти.
А потім Володя повідомив, що розрахувався з роботи, бо отримав солідну пропозицію з іншої фірми. Тепер він почав тижнями пропадати у відрядженнях і особливо не звертав уваги на Олину, як він казав, домашню незайнятість…
 
* * *
Роз’їзди по відрядженнях чомусь не дивували Олю. Через півроку звикла, що він на місяць два тижні вдома, а два – десь у Донецьку, Києві чи Одесі. Особливо не допитувалася, чим там займається, бо гроші приносив додому непогані. Та й настрій мав тепер майже завжди добрий. Думала, ось-ось настане омріяне освідчення. Тим більше, у неї мав скоро бути день народження – двадцять п’ять виповнювалося! І мама з Італії збиралася до її іменин приїхати.
На неділю Оля запросила своїх найближчих друзів. У суботу поїхала на ринок, скупилася і взялася готувати м’ясне. Володя теж щойно повернувся з магазину – похвалився, який купив собі розкішний костюм і черевики. А тоді пролунав дзвінок, він… зібрав валізу й повідомив, що в нього термінове відрядження, привітає її на тому тижні.
– Ну, як термінове, то їдь, – Олі стало якось не по собі, проте намагалася не видавати свого сум’яття.
Проте Володя не повернувся ні через тиждень, ні пізніше. Він просто зник. Тоді Оля зателефонувала його давньому другові (це був єдиний приятель Володі, з яким він її колись познайомив – вона тоді й записала номер його домашнього телефону). І від новини мало не зомліла:
– А ти не знаєш? – якось винувато перепитав Вовин друг. – Він же женився – два тижні тому, в неділю. На якійсь Свєті зі Львова. Давно з нею жив… Вінчалися в нас у соборі.

УДІВЕЦЬ ВПОДОБАВ, БО ВРОДОЮ НАГАДУВАЛА ПЕРШУ ДРУЖИНУ

Мама не могла залишити доньку в такому стані – в Італію вона не повернулася. Кинулася до психологів – доньку треба було рятувати, бо та світу білого не бачила. Із депресії Олю витягували майже рік! Вона трохи оклигала й повернулася на роботу. Тільки жодного чоловіка до себе не підпускала. І хоч скільки часу спливло відтоді – все одно за своїм Вовчиком мліла. Аж поки не прочитала в місцевій газеті некролог – розбився її Володя. Дізналася, де його поховали, й щотижня їздила на могилу, очі проплакувала.
Думки роїлися в голові. Оля згадувала – і плакала, плакала… Не себе шкодувала – його, Володю, що так рано пішов із життя, що так і не потримав на руках свого сина (чула, що Свєта ходила на восьмому місяці вагітності, коли він загинув).
Аж тут Оля зойкнула з несподіванки від чийогось дотику. Оглянулася – біля неї стояв чоловік у літах.
– За чоловіком так тужите? – запитав. І, не дочекавшись відоповіді, додав: – А я півтора року тому дружину поховав. Он, пам’ятник сьогодні поставив.
Оля дивилася на того чоловіка, а думки про Володю все не відпускали. Тільки коли глянула на пам’ятник його дружині – стрепенулася: вона крапля в краплю була схожа на жінку, викарбувану на граніті.
– Це наче я… – вихопилося з її уст.
Ігор це й сам помітив – спостерігав за Ольгою весь час, що вона сиділа на цвинтарі. Якось дивно: кладовище – ніби й не місце для душевних розмов, а вони розговорилися. Оля вилила новому знайомому всю свою душу, він – їй. Дізналася, що Ігорова дружина померла від тяжкої хвороби, що в нього є двоє дорослих синів, які давно мають свої сім’ї. Відчула, що він такий же самотній, як і вона.
Наступного тижня в них знову було “побачення” на цвинтарі. Зустрічалися там ніби й мимоволі, проте Оля ловила себе на думці, що вже не надто сумує за Вовчиком (вічна йому пам’ять), а їй приємна турбота Ігоря.
 ***
То нічого, що тобі ще тридцяти нема, а йому вже трошки за п’ятдесят, – мама міцно обійняла Ольгу, почувши новину про її вагітність. – Якщо турбується про тебе, береже, поважає. Хіба зле?
Невдовзі Ольга змінила прізвище. А з ним – і своє життя. Вона справді з Ігорем розквітла, як жінка, як мати (одну за одною народила двох дівчаток). Давня хвороблива любов зовсім забулася…
Світлана РІДНА,
Волинська область