Сім’я — це раз і назавжди, а дитина — почесний і найзмістовніший її складник

0
19
Сім’я — це раз і назавжди, а дитина — почесний і найзмістовніший її складник

У кожного своє бачення великого і знайомого усім почуття — любові. Хтось вкладає у нього шалену пристрасть, інший — не уявляє без ревнощів, іще комусь судилося «впізнати» кохання, лише втративши близьку людину… Історія, яка свого часу трапилася в моєму селі, — це теж прояв високого почуття. Хоча про це її учасники, либонь, і не сказали один одному…

Повернувшись із війни до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Викосила клята смертоносна чоловічого гурту вдосталь — понад сотня односельців залишилася навічно на її фронтах. Тож дівчата, котрим випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, котрий повернувся додому. І не так уже й важливо було, чи безногий, чи з контузією — головне, аби живий! А вдома вже, вірили полісянки, і здоров’я повернеться, і рани затягнуться, напоєні цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожний день виживання під кулями.

Семену пощастило: руки-ноги вціліли. А те, що мав не помітні оком моральні рани, то хто ж повертається зі смертельного двобою без шрамів на душі? Нині це називають «синдромом вічного солдата». Тоді його мав кожен, хто воював, проте ніхто й не намагався той синдром лікувати. Найкращим цілителем для колишніх фронтовиків став час. А ще — родина: поринали колишні бійці в одвічні селянські клопоти про хліб насущний, про дітей… Семен не став винятком: одружившись із місцевою працелюбною дівчиною Оксаною, всі душевні рани, завдані війною, лікував працею: разом із дружиною зводили хату, щодня ходили в поле — то на колгоспні буряки, то на льон. Було куди докласти рук у повоєнному колгоспі.

Одного тільки бракувало подружжю — діток. Обоє щиро сподівалися на маля. Проте мораль того часу не дозволила їм переступити межу відвертості і поговорити по щирості про причини своєї спільної біди. Семен страждав, але дружину не звинувачував. А Оксану мучили свої здогади, втім, із чоловіком ділитися ними не стала, прагнучи зберегти сім’ю. Вчинила інакше, переступивши заради родини через власне «я»: потай завагітніла від іншого. Чоловік, може, здогадався, але й ця розмова між подружжям так і не відбулася. Натомість вони радо сприйняли у своєму житті оту маленьку людину, яка одразу наповнила їхню сім’ю найсоковитішим відчуттям щастя, зробила її повноцінною і значимою у суспільстві.

Галинка росла, однаково люблена та пещена і матір’ю, і батьком. Жодного разу в сім’ї не прозвучало «не моя». Так воно і залишилося до смерті Семена, хоча з роками й стала помітна абсолютна несхожість між батьком і донькою.

Нині за межею буття усі троє героїв цієї розповіді. Однак, зустрічаючись із їхніми нащадками (Галина вийшла заміж, стала щасливою мамою), подумки не раз повертаюся до історії їхнього роду, прагнучи назвати єдиним словом те, на чому трималася сім’я Семена. Дружина не стала принижувати чоловіка правдою, яка, можливо, знищила б його морально. Він же своєю чергою з поваги до Оксаниного бажання реалізувати себе як матір не став засуджувати її ризикованого кроку, зрозумів і прийняв його.

Обов’язок, може? І він також: поєднуючи дві долі, ці люди, обоє биті лихом пережитого, цінували кожну мить життя і з честю виконали суспільний обов’язок, у якому сім’я — це раз і назавжди, а дитина — почесний і найзмістовніший її складник. А може, перше і друге разом і є основою того, про що всі знають і кожен сприймає по-своєму, — любові? Принаймні це подружжя можна визнати гідним такого почуття. І — непідвладним осуду.

Отака вона — любов…

Леся ГУДЗЬ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here