Навчіться вибачатися! Нападки консерваторів у США на Барака Обаму з приводу його вибачень перед світом за політику Сполучених Штатів безпідставні. Визнання помилок є радше показником сили, а не слабкості та свідченням відкритого суспільства, – пише Ґідеон Рахман у британській The Financial Times.

“Я ніколи не вибачатимуся за Сполучені Штати, ніколи. Мені байдуже до фактів”. Заява президента Джорджа Буша-старшого від 1988 року була не просто “бушизмом”, того зразка, що прославив пізніше його син. Це був також стислий підсумок цілої школи політичної думки у США.

Для багатьох консервативних американців один з найтяжчих гріхів їхніх ліберальних супротивників – у тенденції скрізь вибачатися за країну. Бойова консерваторка Джин Кіркпатрік колись ошельмувала лібералів як юрбу, що завжди “спочатку ганить Америку”.

Тепер консерватори скаржаться навсібіч, що один із таких манірних, самобичувальних лібералів сидить в Овальному кабінеті – і принижує себе та країну перед іноземцями. Президент Барак Обама, нарікають вони, перетворився на “головного глобального вибачальника”. Раш Лімбо, старійшина консервативного розмовного радіо, аж казиться від того, що “куди б він не поїхав, тільки і те робить – вибачається за Сполучені Штати”.

Політичний коментатор Джеймс Кірчік огудив пана Обаму в The Los Angeles Times за його “великий світовий тур вибачення цієї весни”. Усе почалося, за словами пана Кірчіка, коли президент дав інтерв’ю телеканалу Al Arabia та закликав до “взаємоповаги” між США і мусульманським світом. Пан Обама знову згрішив, коли у промові з агітацією за ядерне роззброєння сказав: “Як єдина ядерна держава, що застосовувала ядерну зброю, Сполучені Штати морально зобов’язані діяти”. Потім, у Туреччині, президент “вибачився ще більше”, заговоривши про “напружену довіру” між США та ісламським світом. А на додачу до цих гріхів, на Саміті Америк пан Обама “спокійно вислухав 50-хвилинну антиамериканську тираду комуністичного лідера Нікарагуа... і з хвилюючим ентузіазмом вітав венесуельського автократа Уґо Чавеса”.

Пильний читач помітить, що жоден із прикладів, які навів ображений пан Кірчік, насправді не містить слова “вибачте”. Також неясно, що пан Обама мав би робити з Даніелем Ортеґою з Нікарагуа – натовкти йому пику? Навіть коли пан Обама справді вибачається, його опоненти часто подають його цитати вирваними з контексту. Так і пан Кірчік цитує слова президента до європейської публіки, що “були часи, коли Америка виявляла пиху і була зневажливою, ба навіть глузливою”. Але старанно оминає наступне речення:

“Проте антиамериканізм у Європі хоч і ненавмисний, та може бути підступним”.

Такі деталі однак випадають із поля зору багатьох критиків пана Обами. На їхню думку, президент тягне країну на дно – і така політика є слабкою, непатріотичною та надзвичайно небезпечною. Провідний республіканець Ньют Ґінґріч хвилюється, що пан Обама посилає хибні сигнали, адже “хижаки, агресори, антиамериканісти, диктатори – всі вони, коли відчувають слабкість, починають атаку”.

Дебати такого штибу не унікальні для США. Джон Говард, консервативний прем’єр-міністр Австралії, засудив те, що сам назвав “версією австралійської історії під чорним стягом”, яка була “більш ніж безчесною історією імперіалізму, експлуатації та расизму”. Минуло 40 років, аж поки президент Франції Жак Ширак зміг визнати публічно, що режим у французькому місті Віші співпрацював із нацистами в Голокості, й попросив пробачення.

Чимало патріотичних захисників США сіпнулися б від цих порівнянь. Вони вважають, що інші країни вибачаються, бо в них безліч причин для цього. А от Америка, як любив казати Рональд Рейган, – це “осяйне місто на пагорбі”, нація, яка відновила свободу в Європі у 1945-му і відвернула потім загрозу, що виходила від Радянської імперії.

Це правда, що сучасна Америка має більше підстав для гордощів, ніж інші держави. Та було б абсурдом, якби пан Обама, предки дружини якого були рабами, заперечував, що в Америки позаду є й ганебні епізоди.

Що Америка думає про свою, зокрема, недавню історію – становить не просто академічний інтерес. Сполучені Штати є глобальною супердержавою, і те, що вони говорять про своє минуле, каже нам, чого від них очікувати в майбутньому. Тож коли пан Обама припускає, що США припустилися помилки у своїх діях щодо Європи чи мусульманського світу, він цілком свідомо посилає сигнал.

На думку його консервативних критиків, цей сигнал означає слабкість. Але якщо чесно почитати різноманітні висловлювання пана Обама, то жодне з них не дає підстав гадати, що він соромиться своєї країни чи що він збирається пожертвувати американськими інтересами. Що він робить, так це намагається вдосконалити деякі з відносин, що дісталися йому від президента Джордж В. Буша в жахливому стані: переважно досить шифрованою мовою він визнає, що США теж можуть помилятися. І зважаючи на наслідки вторгнення в Ірак та скандалу з тортурами – це не така вже й зайва річ. Що Сполучені Штати завжди праві й доброчесні – таке можна впевнено проголошувати десь в американській глибинці; а от іноземців це злить, отже, досягається прямо протилежний ефект.

Ще важливіше те, що готовність обговорювати історію своєї країни достатньо критично є ознакою відкритого суспільства.

В. Путін змусив переписати підручники з російської історії, аби добитися більш позитивного ставлення до сталінізму. Китайці жорстоко придушують будь-які спроби переосмислити офіційну версію історії Тайваню. Зрілі демократії чинять інакше. Вони не бояться відкритих дискусій.

Готовність пана Обами визнати хиби в американському минулому є ознакою сили, а не слабкості.