ПОРЯД З НАМИ ЖИВ ГЕНІЙ. АЛЕ МИ ЦЬОГО НЕ ЗНАЛИ І НЕ ПОМІЧАЛИ...

Home | УКРАЇНСТВО | Постаті | ПОРЯД З НАМИ ЖИВ ГЕНІЙ. АЛЕ МИ ЦЬОГО НЕ ЗНАЛИ І НЕ ПОМІЧАЛИ...
image

26 ЛИСТОПАДА УКРАЇНСЬКОМУ СКУЛЬПТОРОВІ ІВАНОВІ МЕРДАКУ СПОВНИЛОСЯ Б 80 РОКІВ

Майже у центрі Тернополя, на Новому світі (Боже, яка дивовижна назва, ще таким був би зміст!), у позастолітній подільській хаті десятками років квітнув сад його мистецтв, який приваблював тисячі відвідувачів зі всього світу. Тут бували: Леонід Кравчук та Ігор Білозір, Таня Д’Авіньйон і Олена Кондратюк, Михайло Цимбалюк і Михайло Левицький, Ян Табачник і Тетяна Нєдєльська, Іван Гаврилюк й Іван Драч, Лесь Танюк і Микола Мартинчук, Володимир Головач і письменник–гуморист Семен Альтов, молодша сестра Володимира Івасюка Оксана, Віра і Дмитро Стецьки, знана цілителька Марія–Стефанія, Мирослав Горбатюк і Михайло Мац, Володимир Лотоцький і Петро Литвин, Іван Мацялко і Оксана Пекун, Михайло Зубик і Павло Кущієнко, Іларіон Пилипець і Євген Удін, відомі європейські та світові художники, фотомитці, телевізійники, актори театру і кіно, редактори багатьох газет і журналів, політики, спортсмени, державні та громадські діячі, естрадні виконавці, школярі, студенти... всіх не перелічиш. Якби там не було, усі, захоплені роботами майстра, були одностайні: Тернопіль мав дві перлини: озеро та творчу майстерню–музей заслуженого майстра народної творчості України скульптора Івана Мердака.
УКРАЇНСЬКИЙ МІКЕЛАНДЖЕЛО
„Низький уклін талантові даному від Бога. Цілую ваші золоті руки.” (Ігор Білозір. 22 листопада 1993 року). „Щасливий побачити життя очима художника, очима людини, яка любить свою Землю.” (Леонід Кравчук, 16 квітня 1995 року). „Ваші шедеври — фантастика!” (Таня Д’Авіньйон, 22 січня 1997 року). „Таємничі і зворушливі ваші твори”. (Оксана Івасюк, 15 квітня 1997 року). „Воістину безмежна людина у своїй творчості. Те, що ми побачили, — великий духовний сплав Божого дару і бажання відкрити незвичний світ краси”. (Іван Мацялко і Валентина Бондар, 30 травня 1997 року). „Завдяки вам ми знаємо свої коріння і віримо в своє майбутнє”. (Дует „Ліза і Олександр” з Євпаторії, 1 квітня 1998 року). „Я зворушений від побаченого. З впевненістю кажу — ви наш український Мікеланджело!” (Ян Табачник, 29 липня 1999 року). „Любий дідусю! Мені дуже сподобалася твоя виставка. З кожним роком ти вирізаєш все ліпше і ліпше! Твоя внучка Катя”. (26 листопада 1998 року), „Нормальна людина такого створити не може! Ось де справжній талант від Бога!” (Вахтанг Кікабідзе, 28 серпня 2012 року). Читаємо щирі, милі й теплі слова–відгуки визнання справжнього таланту великого тернополянина.
Він завжди був і залишився сином Лемківщини, співцем її природи та звичаїв, яскравим продовжувачем традицій лемківської різьби. Він, як ніхто інший, завше мав талан до тонкої спостережливості і дивовижної уяви. У нього рідкісне відчуття дерева — найприроднішого матеріалу, яке щоразу оживало від легенького доторку різця майстра. Він навчився відчувати душу деревини; побачити такі тонкощі в природі може лише людина глибокої і ніжної натури.  Кожна його робота давала поштовх до незвичних роздумів: де довершений природній твір, а де його вміло торкалася рука Івана Мердака. Йому вдалося розгадати глибинні таємниці сивої давнини, яка зваблювала і надихала до пошуку незвіданого. Основу творчої скарбниці скульптора  становлять лики наших рідних  древніх пращурів, котрі генетично пронесли ідею світолюбної і світославної української культури, історії та релігії. За його скульптурами можна  вивчати історію Київської Русі. Перше, що кидалося у вічі, — надзвичайна працьовитість і посидючість майстра. Сільський хлопець, вихований змалку в потребі трудитися, він, мов та бджола, постійно і невтомно носив, крапелька за крапелькою, мед до українського мистецького стільника. Кожна робота несла добрий дух, позитивну енергію. Не дивно, що його творіннями захоплювалися всі, вони зачіпали за живе навіть найчерствіші душі. Усе зроблене — наче пісня, найкраща і наймиліша поезія життя. І слава Богові, що вона у Мердака була невичерпною. Вона вічна і віща. Цього невисокого на зріст чоловічка з теплотою філософського погляду та неосяжним добром, відданого служінню мистецтву, знали і любили не лише в Тернополі, в Україні, а й у далеких світах. Бельгійці називали лемківського самородка автором живих скульптур, німці — гросмайстром, поляки визнавали, що „таких жезьбів Польска нє відзяла”, американці вважали його найбагатшою у світі людиною, австралійці заздрили, що він не жив у них…
„ЯКЩО НА СВІТІ БУВ ІСУС ХРИСТОС, ТО МУСІВ БУТИ З ЛЕМКІВ, БО ДРУГИЙ БИ ТАКИХ МУК НЕ ВИТРИМАВ”
26 листопада 1933 року в селі Райському Ліського повіту, що в східній Лемківщині, в родині сільського коваля  Григорія Мердака народився другий син, якого назвали Іваном. Село отримало таку милозвучну назву Райське від тих небесних неповторних краєвидів, що оточують його, від мальовничих берегів стрімкої гірської ріки Сян. „Я міг годинами стояти і милуватися витвором Господнім, такої краси більше в житті не зустрічав”, — не раз пригадував про свою батьківщину митець. Усі роки він бачив лише кольорові сни: літав над Лемківщиною, хотів бачити свою яблуню під хатою, сад, церкву... „Коли повернувся через 50 років у своє рідне Райське, подивився на Карпати і Сян, аж відтоді дивовижній красі природи дав належну оцінку, — визнавав Іван Григорович. — Завжди згідний був віддати усе, щоб напитися джерельної цілющої води з криниці  рідного подвір’я. Школу природи я пройшов зі своїм дідом. Хоч був середущим з внуків, він вибрав мене. У 7 років босоніж обійшли усі Карпати. Дід Дмитро розповідав про гори, дерева, гриби, кущі, коріння. Ця прищеплена змалку любов до рідного супроводжує мене усе життя”.
Так несподівано для самого себе хлопчина почав працювати з деревом. Спочатку вистругав паличку, потім коника, згодом — портрет діда Дмитра, який для нього залишився символом честі,  добра і мудрості народної…
„Люди надзвичайно жорстоко ставляться до дерева, — любив повторювати Іван Мердак. — Бездумно і безпідставно зрізаємо, спалюємо, нищимо. Дерево супроводжує нас протягом життя, тому воно рідне і близьке. На весіллях грає скрипка, сопілка і цимбали. Спимо на дерев’яних ліжках, користуємося меблями. Змалечку ніщо не замінить дерев’яної колиски і також малюсінького ліжечка.  Навіть, згоряючи, дерево наостанок віддає нам своє тепло, не маючи ревності через те, що поводимося з ним варварськи. Коли закінчуємо життя — домовина також дерев’яна, як і хрест. На могилах садять калини…”
А як тішився своїм корінням: „ Лемкіщина — той край, де органічно гори зливаються із небом. Лемки бачать землю і небо як одне ціле. Творчість — величезні муки. Знаю це з власного досвіду. Чим більше ми страждаємо, тим більше це відчують люди. Усе згодом обернеться сторицею. Якщо тебе не обпекло, не заболіло, ти не народився як художник. Лемки — гордий народ. Ми пережили тяжкий історичний рубікон понад півстоліття тому, досі ніхто належної оцінки тодішній брутальності не дав”.
Лемки пройшли такий тяжкий шлях і тому люблять говорити: „Якщо на світі був Ісус Христос, то мусів бути з лемків, бо другий би таких мук не витримав”. Ми нізащо перенесли такий тяжкий хрест…”
„Пам’ятаю травень 1946–го... Було це в четвер, а, може, в п’ятницю. Мати пекли хліб, глянули у віконечко і побачили, що з гір чорною лавиною спускається в село банда жовнірів... Через дві години в Райському не залишилося жодної живої душі... А згодом із села не залишилося нічого”, — згадував скульптор.
Поляки шмагали нагайками тих, хто не хотів йти в гори. Падали коні, плакали діти, стогнали дорослі....Тривога гнала талановитий лемківський люд у незвідані краї.  В телячих смердючих вагонах, разом з худобою, в страшній санітарії сім’ю Мердаків насильно вивезли. Кінцевою зупинкою була станція Борщів.
Мердаки залишилася в Королівці, в Борщівському районі Тернопільщини. Важкі голодні роки загнали в домовину 37–річну матір художника. Осиротіли четверо малих дітей, наймолодшому Славику навіть не виповнилося й рочку. Там, у Королівці, Іванка Мердака зачарував  вмінням малювати вчитель Іван Русенко (його графічними роботами був оформлений лемківський буквар, виданий у Канаді). 1952–1955 роках майбутній художник вчиться в Чернівецькому художньо–ремісничому училищі. Хоч якийсь час довелося працювати ліпником у Кривому Розі, від 1965 року Іван Мердак переїжджає в Тернопіль, де від початку 1970–их з головою поринає в різьбу по дереву.
Роботи Мердака були серед експонатів чисельних виставок у Радянському Союзі, за кордоном та вже в самостійній Україні. Його мистецтвом захоплювалися в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, Німеччині, Франції.
Наприкінці 1990–их скульптор зізнався: „Тепер менше їжджу в гори чи в ліси. Але й у місті випадково можу щось знайти. Найчастіше працюю з липою, горіхом, менше з дубом. Маю оригінальну роботу з бузку — святий Ілля–пророк їде на колісниці. Працюю у двох напрямах: з одного боку, сама природа диктує кінцевий варіант (ці роботи найцікавіші), з іншого — поставив за мету реалізувати портрети славетних діячів Київської Русі. Тут наперед готую ескізи, дерево шукаю роками. Так було з Нестором–літописцем. Я виліпив його з пластиліну, і довший час не міг знайти необхідний матеріал. Аж доки не трапилася до рук старенька яблуня. Цю роботу придбав у мене краєзнавчий музей. Я настільки зжився з Нестором, що не уявляв, як буду далі жити без нього.  З часом зробив ще одну подібну роботу, не гіршу, а в дечому кращу від попередньої.  Люблю Шевченка, Гоголя, Коцюбинського, але зі всіх історичних постатей мене найбільше вражає Іван Вишенський. Ось де характер, висота! Учений, політолог, воєвода. Це ж яку силу волі треба було мати, щоб прийняти обітницю замурувати себе молодим. Таких сильних характером людей, як він, я не зустрічав. Спонукало до творчості над портретом Івана прочитання цікавого дослідження про нього Івана Франка. Матеріал випадково знайшов у гущавині лісу неподалік Збаража. Ним виявився старовинний граб, покритий лісовими грибочками. Ще в лісі побачив закінчений образ. За два дні зробив портрет. Так ця робота принесла мені славу. Коли виносив Вишенського з майстерні, то поцілував його і сказав: “Іване, не забувай за мене. Щось думай, щось роби!” Більше в нікого зі своїх скульптур нічого не просив. Хочу визнати, що добрий дух Вишенського мені допомагає у житті. Щось у тому таки є. Так сталося, що після Нестора–літописця щось підштовхнуло до творення  портретів княгині Ольги, Володимира, Ярослава Мудрого, князя Василька, Святослава, Феофана Грека… Коли зробив Тараса Бульбу, захотілося ще cтворити портрет Миколи Гоголя. Так потихеньку народжувалися світочі Київської Русі. Ще б хотілося зробити антологію творів Лесі Українки — сотні різноманітних мавок і лісовичків”.
„І ПОХОВАЛИ: ПЕТРА, ПАВЛА І ЙВАНА”...
У ньому жило, кипіло і рвалося на волю багато талантів. На початку 1990–их відвідав виставку художника Миколи Бідняка з Канади, який п’ятнадцятилітнім унаслідок вибуху міни втратив обидві руки. Працюючи щоденно по 16—18 годин, творив картини (їх народилося понад 3,5 тисячі) вустами.
Емоції від побаченого розривали тонку та раниму душу Мердака. Схвильований і вражений не міг спати цілу ніч: „Я ж маю руки і не малюю!..” Ранесенько захеканий примчав, ні, мабуть, прилетів до майстерні. Взяв аркуш паперу, шкільні акварельні фарби і ... написав свою першу роботу — портрет матері.
А ще Іван Григорович був вишуканим актором. Йому вдавалися невеличкі пародії з життя, які придумував сам. Для своїх гостей завжди влаштовував захоплюючі моновистави, в яких дотепно, влучно і правдиво перевтілювався у Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Костянтина Жукова чи Леоніда Брежнєва.
Поряд з нами жив геній. Але ми цього не розуміли і не помічали...
А ще Мердак писав високохудожні коротенькі літературні оповідання–шкіци. У кожному з них відображав глибоку філософію і правду свого складного життя. „Малюю на шибах замерзлих і — не заздрю нікому, бо стою біля матері — близенько, а мати — у труні. Візерунки на замерзлих шибах і досі сняться мені. У школу завтра я не піду, бо ноги босі мої. І так пролетить не одна зима. Я не плачу, а чекаю, поки сонце зійде, шибки обігріє і — засміється вікно мені. Це дитинство, мої мрії, весь світ можна побачити у вікні”...
2002 року Іван Мердак несподівано для всіх продає квартиру та майстерню в Тернополі і разом з дружиною та синами перебирається в Херсон, де поховані його дід і батько. Нашого самородка радо приймають в місцеву Спілку художників, він має неймовірний успіх. Ще б пак: для херсонців дерев’яна скульптура — екзотика і фантастика! „Усе ніби добре, маю умови для роботи, гарну приватну триповерхову хатину, 25 сотих городу..., — зізнався якось, — але постійно болять вуха: не чую рідної мови! Як це гнітить і принижує!”
У Херсоні майстрові доля не була схильною до творчості. Майже не творилося і не різалося. Несподівано підкралася важка невиліковна чоловіча недуга... Зціпивши зуби, скульптор піднявся і вирізав свою останню скульптуру — маляра Никифора.
27 травня 2007 року о четвертій годині ранку Івана Мердака не стало.
Дерево зваблювало і супроводжувало його все життя: було рідне і близьке. Йому пощастило злитися воєдино з природою. Не лише працювати з нею у співавторстві, а й доповнювати її красою людської душі та уяви...
„Cонце викотилося з–за стодоли. Воно було в два, а може в три рази більше, ніж у будний день. В понеділок до схід сонця, громада зібрала віче. Довго гомоніли, маленькі постаті металися по цвинтару, як оси в розбитому гнізді. Високий чоловік із сутулими плечима і довгими, як сажень, ногами відміряв двадцять кроків від церкви і сорок від дзвіниці. Люди копали ями: дві великі, а третю — меншу. Дзвони оніміли. Серця їх застигли. Тільки дерев’яні подушки сильно скрипіли і міцно тримали дзвони. Бо вони знали, що розлучаються навічно. Дно глибокої могили застелили свіжою соломою, а зверху накрили рядном. І поховали: Петра, Павла і Йвана. Бо дзвони, як люди, також мають імена”...
Михайло МАСЛІЙ,
м. Тернопіль
Фото автора і з архіву автора

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

iPhone 6 Plus Leather Wallet Case on 04/04/2015 04:13:42
avatar
VaporChat offers you far greater control over your conversations by allowing you to delete texts or even entire conversations from your own phone and from the receiving device as well. No further explanation is needed.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: