МИРОСЛАВА ЄЖЕЛЕНКО: «ЩЕ ДО ВИСТУПУ В ОСТАНКІНО «СМЕРІЧЦІ» УСІ ЗАЗДРИЛИ!»

Home | УКРАЇНСТВО | Постаті | МИРОСЛАВА ЄЖЕЛЕНКО: «ЩЕ ДО ВИСТУПУ В ОСТАНКІНО «СМЕРІЧЦІ» УСІ ЗАЗДРИЛИ!»
image

40 років тому Назарій Яремчук і Мирослава Єжеленко у супроводі самодіяльного ВІА „Смерічка” під керуванням Левка Дутковського здобули приголомшливу перемогу на найпопулярнішому в ті часи телефестивалі „Пєсня года”.
Прототипом і героїнею казки про українську Попелюш¬ку, безперечно, могла би стати Мирослава Єжеленко — вродлива буковинка. Хоча вона менше року співала у ВІА ”Смерічка” під керівництвом Левка Дутковського (тоді ще самодіяльному, адже був він у складі Вижницького районного Будинку культури), проте її успіхові могла би по–доброму позаздрити будь–яка інша співачка: вона лауреат двох Всесоюзних телеконкурсів — ”Алло, мы ищем таланты!” і ”Песня–72”. Це та ча¬рівна білявка, яка в дуеті з Назарієм Яремчуком у супроводі ”Сме¬річки” виконувала в залі московського телецентру Останкіно шлягер Володимира Івасюка ”Водограй”. Єдиного показу в надзвичайно по¬пулярній передачі виявилося достатньо, щоб співачку не лише по¬бачили, а й запам’ятали та полюбили мільйони. Одна зворушена ка¬надійка надіслала 1972 року в Москву листа з проханням написати про Мирославу якомога більше, а найголовніше: що ж вона робить поза сценою. Спеціально для цього журнал ”Сов’єт вумен” відрядив у Вижницю журналіста і фотографа. Не лише стаття з’явилася у ви¬данні з величезним накладом 14 мовами світу, а й кольорове фото на першій сторінці обкладинки. Шкода, що між гамірною та неперед¬бачливою естрадною сценою і сімейним затишком талановита спі-вачка вибрала спокій і родинні клопоти, проте їй є що згадати з тих часів. Є про що помріяти і розповісти. Адже рік роботи у ”Смерічці” поруч з Левком Дутковським, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкеви¬чем, незабутні зустрічі та співпраця з Володимиром Івасюком були для неї щасливою казкою. У той час “Смерічку” легко можна було впізнати без оголошення по радіо і телебаченню. Ансамбль зі своєю оригінальною манерою виконання яскраво вирізнявся серед інших подібних колективів в Україні, які робили спроби копіювати буко¬винців. Після запису телепередачі “Песня–72” в Москві “Смерічку” Левка Дутковського разом з білоруськими “Пєснярами“ запросили дати сольний концерт у Колонному залі Будинку спілок. Ведучими були популярні диктори Центрального телебачення Анна Шилова та Ігор Кирилов. Концерт пройшов з величезним успіхом. Москвичі щиро вітали популярні ансамблі з України та Білорусії. Героїнею тих незабутніх виступів була й Мирослава Єжеленко, яка тепер мешкає в рідній Вижниці на вулиці імені Назарія Яремчука, неподалік меморі¬ального музею–садиби великого буковинця.
«Смерічка» Левка Дутковського – учасник програми Олександра Маслякова „Алло, мы ищем таланты!” 1972 року. (Крайня зліва – Мирослава Єжеленко)— Ще 1971 року, коли у Москві Назарій Яремчук, Володя Івасюк і Василь Зінкевич на ”Песне–71” співали ”Червону руту”, про вас, Мирославо, як співачку ще ніхто нічого не чув і не знав. Однак у фіналі конкурсу ”Песня–72” в Останкіно ви вже співали ”Водограй” разом з Назарієм Яремчуком у супроводі ВІА ”Смерічка”. Як так трапилося?
— 1971 року я закінчувала навчання в Росії: у Липецькому педінституті студіювала іноземні мови (у ті часи там було легше вступити у вуз, а поре¬комендувала і запросила в Липецьк моя викладачка французької мови, яка навчала у Вижниці). Ось там під час телепередачі ”Песня–71” уперше по телевізору побачила своїх земляків–буковинців, які співали на першому Всесоюзному телефестивалі ”Песня года” популярну ”Червону руту”. При¬гадую, що радощам тоді не було меж, і я була настільки окрилена їхнім успі¬хом, ніби сама брала участь у програмі. Уявити собі не могла, що вже через рік стоятиму на цій же сцені і буду співати пісню Володі Івасюка.
Того ж 1972–го була направлена на роботу в свою рідну Вижницю. Пра¬цювала у сільській школі, неподалік райцентру. Восени у Будинку культури проходив огляд художньої самодіяльності, де я також співала. Перед ви¬ступом прасувала у гримерці концертне плаття. В якусь мить відчинилися двері, і до мене підійшла директор Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна з двома легінями і сказала: ”Мирославо, ”Смерічці” потрібна соліст¬ка. Підеш? Знайомся: це — Левко Дутковський, а це — Назарій Яремчук”. ”Чому перед виступом сказала про це?” — подумалося мені. Справді, місце солістки у ”Смерічці” було вільним, адже тоді моя попередниця вокалістка Марія Ісак перебралася в івано-франківський ВІА ”Беркут”, який очолив її чоловік Остап Савко.
Я хоч і хвилювалася, проте зібралася з силами і вийшла на сцену. Левко і Назар послухали мій спів і запросили в кімнату, де займалася ”Смерічка”. Дутковський сів за фортепіано і зіграв перші акорди пісні. Це був ”Водо¬грай” Володі Івасюка. Левко запропонував мені заспівати її в дуеті з На¬зарієм. І ми заспівали.
Йшов жовтень 1972 року. До концерту в Москві залишався якийсь мі¬сяць. Щоденно після шкільних уроків мене забирав автобус і привозив на репетиції. До ”Смерічки” мала рівненький голос, а в ансамблі Левко Дут¬ковський день у день учив мене вокальних вібрацій, правильного дихання. Він — великий учитель, таке дається від Бога. Дутковський завжди був і залишився фанатом своєї справи, він мав рідкісний ”нюх” на таланти, вмів об’єднати їх у колектив. Усі разом були сильні духом, монолітом.
Тоді, за місяць репетицій перед московським виступом, якщо Левко спав годинку–дві щодня, це було для нього за щастя. Коли горло не витримува¬ло, Дутковський посилав когось в аптеку, і нам приносили настоянку ка¬лендули. Коли ми, вже знесилені, не могли співати, Левко дозволяв це ро¬бити сидячи. Пісню записували на магнітофон, щоб самим послухати і оці¬нити себе…
А вночі чи навіть уранці після репетицій мене відвозили на роботу.
Мирослава Єжеленко— Тоді ви вже були заміжньою?
— Так, але чоловік мене відпускав на репетиції. Правда, коли його після інституту забирали служити до війська, то Левко Дутковський, Василь Зін¬кевич і Назарій Яремчук запросили до ресторану і сказали: ”Мирослава співатиме у ”Смерічці” й надалі. Ми знаємо, що таке сім’я. Тому гарантуємо, що все буде добре, вона чекатиме тебе”.
Ось так рік, доки чоловік служив, я гастролювала зі ”Смерічкою”. Хлопці мене опікували, ніколи не залишали одну. Повсюдно з нами була й Алла Дутковська. В готелях ми завжди мешкали в одному номері.
— Де ”показали” ”Водограй” перед Москвою?
— Пробні ”іспити” складали у чернівецьких вузах: спочатку в медін¬ституті, де навчався Володя Івасюк, потім — в університеті. Третій раз ми співали у Москві на генеральній репетиції. Після нашого співу всі почали питати, звідкіля ми. Ось тоді всі відчули гордість, зрозуміли, що ми най¬кращі. Ще до виступу нам усі заздрили. Там, в Останкіно, я дебютувала на великій сцені.
— Хто вам готував концертне вбрання для виступу в Москві?
— Для поїздки у Москву нам пошили нові костюми за ескізами Алли Дут¬ковської і Василя Зінкевича. У дівчат — бек–вокалісток були білі плаття і червоні накидки, а в мене — червоне плаття з червоною накидкою і буко¬винським узором. Назарієві також пошили новий костюм.
— Усі знали дует Зінкевич–Яремчук, а в Москві ви несподівано з’явилися з Назарієм. Що в цей час робив Василь? Чи не образився?
— У Москву ми поїхали всі разом. Окрім ”Песни года”, ”Смерічка” мала заплановані концерти в Колонному залі Будинку спілок (там ми виступали разом з білоруськими ”Пєснярами”) і в театрі Радянської Армії. Ось там Василь з Назарієм співали ”Червону руту” Володимира Івасюка і ”Горян¬ку” Левка Дутковського. ”Залишені квіти” (музика Валерія Громцева, вірш Володі Івасюка) Василь сам співав, натомість Назарій виконував ”Незрів¬нянний світ краси” з музикою Левка Дутковського на вірш Анатолія Фар¬тушняка.
Повсюдно мали аншлаги і успіх. Ніяких ревнощів з боку Василя тоді не відчувала. З Назарчиком Зінкевич був, як з братом, любив його. Не раз, коли приїжджав на Хмельниччину, то матуся Василя постійно запитувала, чому не взяв з собою молодшого брата. Не знаю, які стосунки були в них пізніше, адже професійна сцена має зовсім інші закони, аніж художня са¬модіяльність.
— Чого не бачив і не чув глядач під час зйомок ”Песни–72”?
— Мешкали ми в готелі на ВДНГ, автобусом нас возили до телецентру. Пригадую, як очі розбігалися від побачених знаменитостей: Муслім Маго¬маєв і Тамара Синявська, Кола Бєльди і Віктор Вуячич, Едуард Хіль і Едіта П’єха, Йосип Кобзон і ВІА ”Пєсняри”, Олександра Пахмутова...
На ”Пєсню–72” було відправлено більше ста тисяч поштових листівок, в кожній було названо три пісні: громадянського звучання, естрадну і в на¬родному стилі. Перші фестивалі ”Песня года” дещо наївні, в чомусь стро¬гі, навіть офіційні. В залі концертної студії Останкіно стрункими рядами сиділи моряки, льотчики, впізнавалися обличчя космонавтів, окремо си¬діли однаково вдягнуті робітниці якогось передового підприємства. Нія¬ких викриків, аплодували стримано, рідко в такт пісні. Всі співали наживо, переважно в супроводі естрадно–симфонічного оркестру ”Центрального телевидения и Всесоюзного радио”, диригент Юрій Силантьєв, який з осо¬бливим трепетом ставився до Володі Івасюка. Якщо комусь не вдавалося щось, робили другий дубль. Едіта П’єха, до прикладу, з пневмонією втекла з лікарні і під час співу забула слова другого куплета...
Глядацька зала усе сприймала спокійно і стримано. У ”Водограї” вступ виконував наш юний трубач (Володя Івасюк майже годину з ним індивіду¬ально займався), якого не могли знайти перед самим виступом. Урятував Едуард Хіль, який випадково знав, де знаходився в той час сарака. Пере¬хвилювався, щось загуркотіло в животі, ледь встиг на вихід.
Неодмінний атрибут — акуратні зачіски як у виконавців, так і в глядачів. Хлопцям зі ”Смерічки” довге волосся маскували жіночими ”невидимками” і обприскували лаком. А ось Володю Івасюка, який був автором тексту і музики і який отримував диплом лауреата у глядацькій залі, треба було під¬стригти. На це йому вказали. Він забіг в гримерку до нас і запитав: ”Дівки! Хто вміє стригти?” Я вміла це робити. Коли підстригала, то жартома ска-зала йому: ”Володю, подивись, які красиві у тебе пасма. Шкода, що немає конверта, я б їх заховала туди. Коли ти станеш знаменитим композитором, я б ці локони продавала за шалені гроші чи віддала б у найзнаменитіший світовий музей...” Аж мурашки пробігають по тілу, коли згадую ті слова, сказані тоді. На що Володя спокійно відповів: ”Скоріше підстригай, часу обмаль, мушу бігти...”
— Як виглядав телевізійний запис?
— Ведучими були популярні радянські диктори Анна Шилова та Ігор Кирилов. У журі сиділи представники теле– і радіопрограм: ”Голубой ого¬нек” (Ангеліна Вовк), ”Музыкальный киоск” (Елеонора Бєляєва), ”С добрым утром” (Ера Куденко), ”Артлото”, ”Встреча с песней”, ”Музыкальные встре¬чи”, радіостанції ”Юность” та інші. Насамперед прозвучали пісні з мину¬лого фестивалю. Поруч з ”Балладой о красках”, ”Журавлями”, ”Свадьбой” і ”Не плачь, девчонка” всі почули нев’янучу ”Червону руту” (в цьому пере¬ліку вона була другою).
Ми виступали у першому відділенні передостанніми. Перед нами Майя Кристалінська виконувала ”Полынь”, а після ”Смерічки” виступали ”Пєс¬няри”, і перше відділення завершував Муслім Магомаєв піснею ”Благодарю тебя”. Після нашого виступу Володі Івасюку вдруге вручили диплом лау¬реата. Йшов йому лише 23–ій рік. Назарчику — 21, мені — 24. Усі молоді, красиві, емоційні. Правда, Володя завжди виділявся серед нас своєю со¬лідністю та інтелігентністю в поведінці.
На завершення концерту спочатку ми разом з Едітою П’єхою співали ”Пес¬ня остается с человеком”, а потім усі учасники виконали ”Марш веселых ребят”.
Усе це для мене — як казка.... На жаль, пробула я в ”Смерічці” лише рік (мені на зміну прийшла Людмила Артеменко). Згодом ансамбль перейшов на професійну роботу в Чернівецьку обласну філармонію. А я обрала тихе сімейне життя та педагогічну ниву...
***
Висловлюю вдячність за допомогу в написанні матеріалу народному артистові України Левкові Дутковському та Дарині Яремчук.

Михайло МАСЛІЙ
Фото автора і з архіву автора

ДОСЬЄ

Єжеленко Мирослава Олександрівна (22. 05. 1948, м. Вижниця Чернівецької обл.) — українська естрадна співачка, педагог. 1972–1973 — солістка ВІА ”Смеріч¬ка” Вижницького районного Будинку культури, лауреат Всесоюзного конкурсу ”Алло, мы ищем таланты!” (1972), Всесоюзного телеконкурсу ”Песня –72”. Закінчила Ли¬пецький (нині РФ) педінститут (факультет іноземних мов), від 1973 року — на педа¬гогічній роботі. Живе і працює у м. Вижниці Чернівецької області.

Rate this article
5.00


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

Gucci iPhone 6 Cases on 11/06/2015 06:25:44
avatar
Two technology organizations representing Apple, Facebook, Google, Twitter and other notable businesses sent a letter to Obama on Tuesday urging his administration not to pursue any policies that would weaken existing encryption measures for fear of undermining the security of users.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: