«...І велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин...»

Об’явлення Св. Івана Богослова 8:10-11

Чорнобиль... 26 квітня 1986 року сталася найбільша в історії атомної енергетики катастрофа. Масштаб Чорнобильської катастрофи, найтяжчої за всю історію людства техногенної катастрофи, добре відомий як вченим, так і політикам всього світу. В навколишнє середовище надійшло близько 3% радіонуклідів, які на момент катастрофи були накопичені в четвертому енергоблоці ЧАЕС.

Аварія призвела до забруднення більше 145 тисяч кв. км території України, Республіки Білорусь та Російської Федерації. Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало біля 5 мільйонів людей, забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Республіки Білорусь, України та Російської Федерації. З них на території України - 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 млн. людей. Чорнобильська аварія призвела до безпрецедентного опромінення населення зазначених держав. Крім України, Республіки Білорусь та Російської Федерації вплив Чорнобильської катастрофи відчули на собі Швеція, Норвегія, Польща, Великобританія та інші країни.

Чорнобильська катастрофа назавжди змінила життя тисяч людей і є однією з найчорніших сторінок в історії України

Навіть тут, у Чикаго, українці з сумом згадують те страшне лихо. Так, у соборі св. Володимира й Ольги минулої неділі отець архимандрит Іван Кротець відслужив панахиду за жертвами  чорнобильської катастрофи. Дивлячись на мерехтіння свічечок, розданих братством св.. Архистратига Михаїла, мені подумалось, що, на жаль,  в Україні чорнобильська катастрофа... триває й понині. Недостатнє фінансування, безсистемне використання коштів і людська байдужість не дозволяють ліквідувати наслідки.

На сьогодні в зоні відчуження в сховищах перебуває 780 тис. куб. м радіоактивних відходів, у 70 населених пунктах доза опромінення перевищує 1 мілізіверт на рік, у 500 населених пунктах рівень радіоцезію в продуктах харчування перевищує допустимі норми. На потреби Чорнобиля в держбюджеті заплановано 330 млн. гривень, тобто лише 6% від реальних потреб.

У зоні відчуження радіоактивне забруднення річки Прип’ять на 47% формується за рахунок забруднення ґрунтових вод. Проект зі зміцнення берегів річки було профінансовано, але не виконано. Радіонукліди через Прип’ять потрапляють до Дніпра і мігрують із підземними водами. Щорічно через це знищується 7 км греблі. Існує потенційна небезпека для населення, яке використовує дніпровську воду, а це 30 мільйонів осіб. Досі не обгороджено 285 км заражених територій, звідки активно продовжується вивіз продуктів і лісу.

Створюється враження, що Чорнобильська катастрофа триває: це катастрофа уповільненої дії. Називаються і її причини: нестабільність у країні, недостатнє фінансування чорнобильських програм, безсистемність їхньої реалізації, відсутність економічного відродження і просто байдужість до людей.

За 23 роки в Україні не ліквідовано наслідки аварії на ЧАЕС, і ще багато років майже 2 мільйони людей піддаватимуться дії хронічного опромінення. З 2003 року Міністерство охорони здоров’я України не представляє свої звіти ні в МАГАТЕ, ні на численні міжнародні форуми з проблем Чорнобиля. Різноманітні західні неурядові організації та громадські асоціації залучають думку міжнародної громадськості до ситуації в Україні, як найбільш потерпілої в цій катастрофі, у той час як представники Міністерства охорони здоров’я демонструють повну байдужість.

Я не прихильник того, щоб лякати людей чорнобильськими «страшилками» про кінець світу і вимирання нації. Але учені та практики повинні постійно тримати руку на пульсі, своєчасно й жорстко пояснювати уряду та населенню, що нам сьогодні необхідно робити насамперед. Однак уже з 1987 року чиновники припинили слухати вчених і практиків. Результат у наявності.

І все ж світ після катастрофи в Чорнобилі став трохи іншим. Він розбудив не тільки суспільство колишнього Радянського Союзу, але й Європи, Англії, Америки, Австралії, інших країн, немов розбудив інстинкт самозбереження: ядерна енергія ніколи не була і не буде благом, але, дякуючи Богу, навколо нас безліч природних, первинних джерел енергії. У 1993 році були проведені наукові дослідження, котрі довели, що світ міг би повністю вивести з експлуатації атомні станції до 2001 року, навіть більше — відмовитися від спалення вугілля до 2100 року, нічого не втративши ні в якості, ні в рівні життя. Як? Через підвищення ефективності використання енергії, її зберігання і перехід на природні джерела — сонце, вітер, біомасу, тепло ядра Землі, океанську енергію і так далі. (Towards а Fossil Free Energy Future, The Next Energy Transition, Stockholm Environment Institute Tellis Institute, Boston, MA, USA, 1993).

За період з 1950 по 1990 рік уряд та підприємства США витратили 492 мільярди доларів на ядерну енергію, включаючи прямі витрати на будівництво реакторів, закупівлю палива, експлуатацію і контроль (Fiscal Fission: The Economic Failure of Nuсlear Power, Komanoff Energy Associates for Greenpeace, 1992). Але незважаючи на такі величезні вкладення, ядерна енергія забезпечує сьогодні лише 7% енергії, що використовується в США. У цей же час оновлені ресурси (природні джерела) дають Америці більше 8% від загального вживання, причому без токсичних відходів та парникових газів. За останні 20 років США зекономили за допомогою методів по підвищенню ефективності використання більше енергії, ніж її було вироблено всіма реакторами разом. (Rocky Mountain Institute, Drawer 248, Old Snowmass, CO, 81654, USA).

І хоч в США з 1973 року не було жодної заявки на ядерний реактор, ядерна технологія розповсюджується корпораціями США. А відтепер і Японією. Таїланд, Китай, Індонезія, Тайвань, економіка яких успішно розвивається, шукають додаткові джерела енергії. Японія, за підтримки ядерних індустрій західних країн, що опинилися, особливо після Чорнобиля, перед проблемою втрати ринків у себе вдома (США, Канада, Франція), пропагує ядерні програми в країнах Тихоокеанського регіону, включаючи Тайвань та Індонезію.

Ядерний розвиток на індустріальному Заході виявився екологічною та фінансовою бідою. Невже Азія потребує цих проблем? І невже наслідки Чорнобиля, що змінили свідомість людей у всьому світі, аніскільки не вплинули на стратегії держав, на екологічне мислення урядових чиновників у країнах Азії?

Україна не прагнула до самознищення, але до Чорнобиля вона майже нічого не зробила для самозбереження і опинилася на грані між буттям і небуттям.

Чорнобиль спростував усі традиційні уявлення радіобіології та радіаційної медицини. Вже через п’ять років після ядерної катастрофи, в 1990 році, стався різкий стрибок захворюваності і смертності серед ліквідаторів і евакуйованих. І хоч ці показники не набагато перевищували загальні показники по Україні, було ясно, що вони перекреслюють всі оптимістичні висновки і прогнози 1986 року, оскільки на ліквідацію бралися тільки здорові люди, а середній вік жителів Прип’яті ледве досягав 30 років.

Постає одвічне питання: хто винен? Хоч відповідь однозначна: за життя і здоров’я громадян несе відповідальність передусім держава. Україна, випрошуючи гроші та допомогу за кордоном для ліквідації наслідків катастрофи, веде злочинну політику стосовно потерпілих, прикриваючись пропагандистськими лозунгами про труднощі становлення держави й загодовуючи громадян національними інтересами замість хліба, м’яса та масла. Так жертви Чорнобиля стали жертвами держави.

Лука КОСТЕЛИНА
 
На світлинах: Чикаго, собор св. Володимира й Ольги, панахида за жертвами  катастрофи на ЧАЕС.