29 січня — чергова, 94-та річниця Крутів. У незалежній Україні відзначаємо цю дату щороку. Відзначаємо по-різному. Хтось — від щирого серця, хтось — із міркувань політичної кон’юнктури. І ставлення до події різне: від беззастережного захоплення подвигом юних героїв і безмежної шани — до заперечення й відвертої ненависті. Є й третє сприйняття — либонь, найгірше: байдужість. Мовляв, було — то й було, що нам до того, у нас он сьогоднішніх проблем скільки. А чи не думають оті, хто відмахується від своєї історії, що нинішні наші проблеми, негаразди, біди — звідти, з минулого?
Писано-переписано про Крути, а все ж варто писати знов і знов, щоб не згасала людська пам’ять. Тим паче, що коли й справді доживемо до такої ганьби, що об’єднають нашу історію у шкільних підручниках з історією іншої держави, то нащадки наші можуть уже й не знати, про кого то так щемно писав молодий Павло Тичина:
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
На Аскольдовій могилі
Український цвіт.
По дорозі по кривавій
нам іти у світ...
Перенесімося подумки в Київ січня 1918 року. Столичний район був уже блокований більшовиками. Перед лицем лютої загрози фракції Центральної Ради припинили чвари (на жаль, запізно) і 18 числа ухвалили нарешті Закон про землю — без розгляду поправок та пропозицій (саме за цей закон точилися запеклі дебати між українськими есерами і соціал-демократами). І був той закон вельми прогресивний та справедливий, але ухвалювався вже під гуркіт гармат. Більшовицька артилерія обстрілювала місто, а всередині його точилася вулична війна. Люди страждали від страхіть кривавого громадянського протистояння. Обопільна лють супротивних сторін доходила до краю...
Чому ж у вирішальний момент боронити столицю УНР не знайшлося кому, крім Студентського куреня? Про це написано багато, писав і я. Нагадаю, що свою ганебну роль відіграв і заколот на заводі «Арсенал» у самому Києві, на придушення якого було кинуто єдине боєздатне військове формування — Слобідський гайдамацький кіш під проводом Симона Петлюри. Утримати столицю бодай на кілька днів було необхідно для гідного завершення Берестейських переговорів. Адже делегації Німеччини та Австро-Угорщини заявляли, що припинять перемовини, якщо більшовики захоплять Київ. А начальник делегації радянської Росії Лев Троцький (Лейба Бронштейн) аж пінився, брешучи, що УНР не має території, а Київ давно взято «червоною гвардією»...
До куреня входили студенти університету Святого Володимира та Українського народного університету, учні Другої української гімназії імені Кирила і Мефодія — загалом 300 чоловік. До них приєдналися учні Першої Української військової школи, гідротехнічної та фельдшерської шкіл — ще 250 чоловік. А проти цієї молоді (віком від 14 до 24 років) сунув більш як двотисячний загін червоногвардійців та балтійських матросів на чолі з колишнім царським підполковником М.Муравйовим.
Більшість юних героїв загинула. А тих, хто потрапив у полон, п’яні матроси по-звірячому закатували.
Останки деяких знайдених на полі битви юнаків кияни поховали біля Аскольдової могили (кількох — на Лук’янівському цвинтарі) вже у березні, коли більшовиків було вибито з української столиці (на жаль, тимчасово).
Лише після здобуття Україною незалежності пам’ять героїв Крут належно вшановано і освячено. На місці бою нині меморіальний комплекс, пам’ятник, обеліск на пагорбі. У Києві біля Аскольдової могили — Пам’ятний Знак. Щороку відбуваються урочисто-жалобні заходи, в яких беруть участь нинішні воїни України і юні вихованці військових ліцеїв.
Іван ДМИТРІВ

На фото: відзначення Дня Пам’яті Героїв Крутів, Київ. 29 січня 2012 року