У Києві, в Національному музеї літератури України, відбувся творчий вечір Тетяни Лободи — знаної київської бандуристки, виконавиці українських історичних пісень та авторських солоспівів.
Переступаю поріг Галаганівської зали музею і затамовую подих. Переді мною велично постало «Дерево українського роду», складене з повноколосих снопів жита-пшениці, розквітле барвистими стрічками та кетягами калини. Пахло те дерево хлібом і полином, м’ятою і чебрецем, цвіло ромашками і волошками. На його вершечку ясніло Сонце Свароже — вічне колесо буття і знак прадавньої віри українців. На гілках розсілися диво-птахи. А довкруг ще й розбрелися дорогами-рушниками диво-коні з колосяними гривами... Здалося на мить, що в тому дереві переді мною постала вся Україна, одвічно щедра і багата на красу.
У пору, коли осінь зустрічається з зимою, коли «вересень тихо на землю дихає», зібрала гостей кароока господиня. Вона припросила товариство помандрувати під срібний дивограй бандури незвіданими «світами української душі», мовивши словами славетної Лесі Українки:
Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитися в гурті.
І дійство почалося. Воно вилилось у справжнє свято духовного єднання людей, залюблених у мистецтво та небайдужих до красного рідного слова. Того вечора Тетяна Лобода виконувала історичні пісні та власні солоспіви, вплітаючи їх у сріблясті обертони бандури. Зворушливо линув оксамитовий голос співачки, коли з її вуст зринали «Озовись, побратиме», «Горобина пісня», «Наука селянина», Шевченкова «Бандуристе, орле сизий», рокотав потужно «Запорізький марш», «Гімн Сонцю» на слова Олександра Олеся, «Пісня про Україну» з поезій Любові Забашти, «Вересневий ноктюрн» на вірші Наталки Поклад, а також пісні на слова Олександра Венгренівського, Павла Гірника, Мар’яни Рочінь, Мар’яна Рачицького та Марії Ревакович.
Додала гумору слухачам старовинна псальма «Адам і Єва» з записів Порфирія Демуцького, яку Тетяна виконала у двоспіві з Миколою Береговим, солістом ансамблю «Кобза». Вже 20 років існує їхній дует «Сад пісень». Артисти розшукують забуті українські пісенні скарби і відроджують їх. Є в репертуарі дуету пісні на слова Григорія Сковороди, старовинні псальми, а також пісні сучасних композиторів на поезії «співця країни зоряної, біблійної і пишної» Богдана-Ігоря Антонича. Пам’ятаєте? «Святий арійський знак таємний... Накреслю я його на хаті. І буду спати вже спокійний». Це дует «Сад пісень» напнув музичні вітрила його поезії.
...Вже після концерту я підійшла до Тетяни Лободи, щоб познайомитися. Виявилося, вона киянка. Виховувалася в родині, в якій споконвіку шанують народну пісню. Співали її в сімейному колі мамин батько, священик отець Іван Карпенко, який мав із Тетяниною бабою Марією десятеро дітей, і дід Семен із бабусею Наталкою, батьки її тата — Миколи Лободи... Та саме мама, Ганна Іванівна, першою відкрила дочці красу народної мелодії.
— Моя мама, — ділиться сокровенним співрозмовниця, — мала професію, далеку від мистецтва, була інженером-землевпорядником. Та Бог наділив її щирою любов’ю до народної пісні і голосом дивовижної краси. Не злічити, скільки вона знала пісень та романсів. І своїх дітей — мене, брата Івана та сестру Оксану — змалечку навчала. Ми їх співали і від людей за те шану мали. З дитячих літ на все життя запам’ятала я козацьку «Наш отаман Гамалія» та тужливу «Чуєш, брате мій». Одного разу пішли ми сім’єю у філармонію на концерт капели бандуристів. Їхня гра так полонила мене, що відтоді я полюбила бандуру на все життя.
Згодом у київській музичній школі №32 Тетяна-п’ятикласниця викресала зі струн бандури першу мелодію під керівництвом вчительки Марії Яницької. Потім було навчання в Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра по класу бандури в педагога Лідії Чмельової, де почала виступати з сольними концертами. 1989 року закінчила Київську державну консерваторію імені Петра Чайковського під керівництвом професора Сергія Баштана. Водночас опанувала мистецтво вокалу в класах народних артисток України Ніни Байко і Галини Туфтіної.
Студентські літа Тетяна згадує з особливим трепетом. Адже вони припали на бурхливі 1980-ті, що стали предтечею Української Незалежності. Жага творчості привела бандуристку в народний хор «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка, який плекає народні звичаї та співає патріотичні пісні. Пізніше співала в фольклорному ансамблі «Євшан-зілля».
— Де тільки не довелося побувати нашому «Євшан-зіллю», — пригадує. — Об’їздили чи не всю Україну, виступаючи просто неба: святкували обжинки, колядували на майданах. Досі пам’ятаю наш виступ улітку 1987 року на відродженому «Гомоном» святі Івана Купала в столичному Гідропарку на березі Венеціанської затоки. Тоді соліст хору Валерій Ясиновський співав пісню Леопольда Ященка — «Високо мій сусід плоти погородив». Барвистий тенор Валерія витав над затокою під передзвін моєї бандури, а зачарований Дніпро прислухався до розкішної мелодії.
Того вечора Тетяна згадувала добрим словом багатьох друзів і побратимів, з якими і досі її єднає творча співпраця. Серед них — літературознавець і шанувальник української пісні Федір Погребенник, товаришка, композитор Олена Сологуб, яка додавала на вечорі пружного ритму до пісень Тетяни, художник і старосвітський бандурист Георгій Ткаченко, віртуоз гри на народних духових інструментах Павло Лисиця, бандурист і педагог із Ялти Олексій Нирко, закоханий у Переяславський край поет Олег Князенко...
Творче життя мисткині насичене концертами, гастрольними дорогами в тисячі кілометрів. Вона постійний учасник Днів культури України в Росії, Грузії, Польщі, щорічних міжнародних фестивалів хорового мистецтва в австралійському місті Сідней, французькому Орлі, ірландському Слайго. В липні цього року Тетяна Лобода була делегатом Всеукраїнського з’їзду кобзарів. Голова Національної спілки кобзарів народний артист України, професор Володимир Єсипок вітав ювілярку на творчому вечорі.
Запорукою натхнення Тетяни Лободи є її міцна сім’я, а надією — син Марко, студент Національного університету імені Тараса Шевченка. Водночас її будні сповнені копіткою пошуковою роботою на ниві мистецтва — Т.Лобода є старшим науковим співробітником Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, досліджує витоки та генезис українського музичного інструментарію як складової національної культури.
Творчий вечір зібрав багато шанувальників бандурного мистецтва і задушевної української пісні, які приходили родинами і навіть брали участь у дійстві. Було приємно дізнатися, що автором прекрасних робіт із соломи, якими було декоровано сцену, є Тарас Гіптенко — син поетеси і вчительки Лесі Гіптенко, яка зворушливо читала поезії на вечорі. Два тижні школярик виплітав удома «Дерево українського роду» та золотогривих коней, що так полонили увагу гостей. А яка ж була на Тетяні в той вечір калинова сорочка! Вона вишита золотими руками Анастасії Матусевич, з родиною якої Тетяну теж єднає багаторічна дружба.
Це була незабутня мандрівка «світами української душі». Символічно, що дійство такого високого мистецького ґатунку відбулося в Галаганівській залі музею, яка пам’ятає багатьох подвижників української культури. Бандуристка Тетяна Лобода сотворила у віршах і піснях Україну, наповнила наші спраглі душі Вірою, Надією і великою Любов’ю. Бо, як заповів славетний український мандрівник і вічний наш сучасник Григорій Сковорода: «Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов. Початок, середина і кінець. Альфа і омега».
Олена КОЩЕНКО