СВЯТО-ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МОНАСТИР У БАНЧЕНАХ І ДИТЯЧИЙ ПРИТУЛОК ПРИ НЬОМУ — ФОРПОСТ ДОБРА І СВЯТЕ МІСЦЕ ЛЮБОВІ.

...Священик стояв на пустирі й кожною клітинкою своєю відчував цілющу енергію землі. Йому здавалося, що стоїть у центрі Всесвіту, де перетинаються лінії Добра і Зла, а Добро має найбільшу владу над силами пітьми. На небі не було ні хмаринки. Яскраво світило сонце… І раптом пішов дощ!

—  Боже, ти даєш мені знак, що на цьому місці люди зможуть змити весь бруд, саме тут знайдуть спокій для душі, у щирій гарячій молитві спокутують гріхи і знайдуть шлях до Тебе! Тут буде монастир, де ченці молитвами повертатимуть людям чистоту помислів, духовну силу і гармонію стосунків, бо лише в добрі виживе цей світ.

...Доля довго водила його стежиною милосердя й любові, через фізичні й моральні страждання. Хворобливий, напівголодний хлопчик-сирота не раз лежав у лікарні далеко від рідної домівки. Уткнувшись у подушку, він плакав від розпачу, людської байдужості й черствості. Його діймала спрага та з ліжка встати не міг. Здавалося, якби хтось приніс йому води і дав напитися, хвороба одразу ж відступила б. Але дива не сталося...

...У РУКАХ БОЖИХ

Отець Михайло Жар родом з Петрашівки Герцаївського району. Їхня хата була найбіднішою в селі. Мама билася, мов риба об лід, щоби діти мали їсти, були одягнуті. Але немилосердна хвороба надовго вкладала її в ліжко, і малий Михайлик йшов на ферму доїти корів замість матусі.

— Господарику ти мій, —  пригортала вона хлопчика до грудей, і в очах її він бачив такий невимовний біль, що хотілося плакати. Він ще не розумів, що мама помирає. Та кожною струною душі відчував незбагненну материнську любов. Часто сідав поруч і казав: —  Від тебе так гарно пахне мамою... Я тебе дуже-дуже люблю.

Анна щасливо сміялася, і на якусь мить вони забували, що на сніданок у них лише черствий окраєць хліба і пісна картоплина. Вони були разом — і це було найголовнішим…

На все життя він запам’ятав мудру мамину науку: ніколи нікому не робити зла, всім допомагати і все прощати. Саме мама вселила в серця дітей любов до Бога і прагнення праведного життя…

— Іди сюди, дитино, — мамин голос був тихим і кволим. — Мабуть, прийшов мій час. Ні за чим у житті не шкодую, тільки плаче душа, що нікому мені тебе віддати. Тобі всюди буде погано. Я віддаю тебе у руки Божі…

Тепер він знає: то було мамине благословення.
Михайло гарно співав, вступив до музичного училища. Але закінчити його не судилося: відмовили нирки, довелося кинути навчання. Пішов на курси водіїв тролейбуса. Кожного вечора після занять їхав у село. Товариші над ним глузували: «Через корову та поросята тобі й відпочити ніколи. Бери приклад з нас: кожного вечора танці, дівчата…». Але розваги були не для нього. Врешті-решт напружений ритм життя вкотре підірвав його здоров’я. Курсів не закінчив. Він іще цього не усвідомлював, але шлях його був уже визначений. І тільки вступивши до Тираспольської семінарії, зрозумів: саме цього хотіла мама, до цього він ішов сам. Згодом закінчив ще й Академію.

…Церква у Підвальному на Глибоччині була закритою 45 років. Отець Михайло першим після тривалої перерви розпочав тут службу. Молодь тоді не цікавилася Богом, до храму ходили переважно літні люди. Але проповіді отця Жара були такими проникливими, добрими й людяними, що незабаром церква стала справжнім центром духовного життя в селі.

У Підвальному жила матушка, яка все життя провела на колінах, вимолюючи у Бога прощення за людські гріхи. Коли її не стало, знайшов отець Жар зошити, в яких ця свята жінка молилася за нього, вбачаючи, що молодий священик здатний повернути людей до віри. У вірші вона писала, що випросила в Бога його народження!

Через кілька років священику дали іншу парафію, в його рідному селі. Чесність, порядність, любов до дітей і сім’ї духовного пастиря були прикладом для всіх. Коли він покидав парафію, люди плакали. Він говорив їм слова прощання, а вони всі, як один, лягли в церкві на підлогу: — Якщо можеш, переступи через нас і йди назавжди.

Може, тієї хвилини він найсильніше відчув силу Божого слова. І силу людини, що несе іншим Любов. І не зміг піти.

ЧУЖИЙ БІЛЬ — ЙОГО

Згодом його все ж таки перевели у Бояни. Мав авторитет, гарну сім’ю, трьох чудових дітей. У родині панували взаєморозуміння і краса людських стосунків. Але душа не мирилася з тим, що цієї гармонії немає в цілому світі. Чому так багато бідних і знедолених? Чому жебракують на вулицях діти? Скільки їх, хворих, немічних, скалічених, лежить у лікарнях, — і, може, як колись із ним було — ніхто не подасть склянки води.

Важкі думи не давали спати. День починав молитвою за дітей, виголошував про необхідність допомагати їм у своїх проповідях. А душа не знаходила спокою. І одного разу зрозумів: він може й повинен допомагати дітям, яким потрібні мати і батько. Порадився з матушкою, і вони вирішили всиновити двох малюків.

У Чернівецькому будинку малюка їх оточили діти: залізали на руки, смикали за рясу. Очима зустрівся з дворічним хлопчиком, який сидів осторонь. У тих очах було стільки болю і страждань, що вистачило б на дорослу людину!

— Це наш Іванко. Дуже гарний хлопчик, але не ходить, лікарі кажуть, що й не ходитиме ніколи...

— Я беру цю дитину, — сказав не вагаючись.

Тоді ж узяв ще й півторарічного Сашка, який теж був хворим. Коли дім сільського священика наповнився дитячим сміхом усиновлених малюків, він відчув полегшення. Летів додому, мов на крилах, бо там його чекали дві спасенні вдячні душі. Діти не злазили з його колін. Вони цілували його і обіймали, з перших днів називаючи татом. Тоді він зрозумів, що нема вищої вдячності на землі, ніж дитяча. Немає теплішого тепла, ніж тепло дитячих рук. І немає більшої сили, ніж сила дитячої любові.

Та дивлячись на Іванка, відчував його страждання. Розумів, як тому хочеться бути здоровим, ходити вулицями, ганяти з друзями м’яча. Ладен був себе принести в жертву, аби тільки малюк відчув себе повноцінною людиною. Їздили до найкращих клінік України, двічі — до Ізраїлю. І якою ж безмежною була його радість, коли синочок з допомогою милиць уперше став на ноги!

... Всиновити ж усіх знедолених він не міг. Тому виникла думка про монастир-притулок для покинутих світом дітей.

У його тісній келії на стінах — образи, розп’яття, буковинський тканий килим, книги  і багато альбомів з фотографіями дітей.

— Як Ви змогли відмовитися від сімейного життя?

— Ми з матушкою вирішили жити не для себе, а для Бога. Вона теж прийняла постриг.

Вони вирішили, що їхні діти залишаться з матір’ю аж до закінчення школи. А монастир у Банченах став рідною домівкою для 150 хлопчиків і дівчаток.

Усі вони сьогодні — його рідні діти. Кожен має власну історію, і розповідати про них отець Михайло може безкінечно: «Без своїх дітей я не зміг би жити. Може, словам моїм не всі вірять. Але я усвідомив, що у спасенних дітях — моя місія на цій землі. Не я допомагаю дітям, а вони мені. Подивіться в їхні очі: де ще ви бачили такий прекрасний, довірливий і сонячний погляд? Мені колись казали: «Батюшко, не беріть стільки калік, інвалідів». А я відчуваю, що саме такі діти мені потрібні. Вони дають мені життя. Вирішив, що дітей у монастирі буде стільки, скільки пошле Бог».

ДИВО ЗЦІЛЕННЯ

Нині хлопчики та дівчатка живуть у прекрасних багатоповерхових будівлях у сусідній Молниці. І дуже символічно, що поряд з їхньою обителлю стоїть храм, святий оберіг душ. Коли дивишся здалеку, здається, що своїми величними золотими банями він захищає будинки, де живуть діти, від усього лихого і недоброго. Після літніх злив над собором завжди з’являється веселка, мов Божий знак, що тут — святе місце, в дар якому природа й Бог приносять усі кольори світу.

Злі язики не раз плескали: набрав дітей отець Жар, вирощує собі монахів. Комісія за комісією налітали з перевірками — і завжди знаходили чистоту, порядок, а головне — щасливих і доглянутих дітей. Врешті-решт влада і громадськість потроху заспокоїлися. І почали привозити в монастир делегації: такої унікальної форми виховання дітей ніхто ніде не бачив.

— Намагаюся, щоби діти жили багатогранним життям. Вони грають на багатьох музичних інструментах, співають. Щороку буваємо на новорічній ялинці в київському палаці «Україна». Їздимо відпочивати на море, організовуємо пікніки в лісі...

Ідуть роки. Виростають діти. Жоден з них поки що не обрав шлях священика. Отець Жар ні разу про це не пошкодував, бо вважає: щоб священиком бути — треба мати Божий дар.

— На службу Богові йдеш не розбагатіти. Йдеш, щоби покласти на вівтар власне життя.

Його часто питають: «Нагодувати дітей, доглянути їх — це ж треба стільки коштів. Де ж Ви гроші берете?»

— Коли почалося будівництво монастиря, тут було четверо дітей. Може, їх більше і не було б, якби не наш буковинський народ. Я об’їхав чимало країн, бачив тамтешній люд. Коли приїхав додому, сказав: якби я жив у тих країнах, я помер би з голоду зі своїми дітьми, а тут мені не дадуть пропасти. Бо своєю копійкою і своїм хлібом з нами діляться всі, хто живе на Буковині.

Були в житті монастиря і непрості часи. Щоправда, діти тут ніколи не голодували. Адже є своє господарство, пасіка, ферма. Та важкохворим малюкам щодня потрібні ліки.

Якось сталося, що назавтра уже не було жодної ампули для ін’єкцій — і жодної гривні в скарбничці. Отець Михайло стояв навколішки перед іконою Божої Матері, його щоками котилися сльози: — Матір Божа, ти покинула мене? Ти не бачиш, як я страждаю? Невже ти допустиш, щоби завтра і діти страждали від болю, який нічим втихомирити?

А коли відійшла хвиля розпачу й безнадії, він встав з колін і тихо сказав: «Прости мене, Матір Божа. Я знаю, що ти не можеш покинути мене...»

І сталося так, що ввечері з Чернівців приїхав чоловік і на тому місці, де молився отець Жар, перед образом Богоматері поклав для дітей тисячу доларів...

— Я зрозумів тоді, що Бог ніколи не залишить мене одного. Нещодавно збудували третій будинок, справжній палац. Хочу поселити тут 50 дітей, хворих на СНІД. Упевнений: ми їх вилікуємо.
Кажуть, у світі знають лише один випадок, коли дитина зцілилася повністю від цієї хвороби. Це сталося в благополучній Швеції. Ще у двох таких дітей на сьогодні знято діагноз — і ці діти проживають у Банченському монастирі! Хворих хлопчиків і дівчаток можна поселяти вже, але отцю Жару поки що їх не дають. Кажуть, закону такого немає, щоб одразу оформити 50 дітей на виховання, — потрібне рішення Верховної Ради... Ось і чекає отець Жар, коли ж дійде черга у високопосадовців до дитячих проблем.

ОТЕЦЬ ЖАР

— Зараз у мене головне завдання — побудувати кожній дитині окрему квартиру, щоби вона мала можливість створити свою сім’ю і всю ту науку добра змогла передати своїм дітям та іншим людям. Ви уявляєте, наскільки у світі побільшає любові? Купуємо землю і будуємо для дітей будинки. У нас уже є перша молода сім’я.

Невипадково Бог дав цій святій людині прізвище Жар, покликавши її усе життя випромінювати любов, збирати навколо себе тих, кому холодно і незатишно. Діти отця Жара відчувають, що мають рідний дім. Це зовсім не інтернат, де кілька вихователів не можуть дати ради сотні підопічних. За кожною хворою дитиною з Банченського монастиря доглядає окрема черниця.

— У монастирі в Боянах є 130 матушок, ми не можемо відірвати їх від дітей, — розповідає отець Жар. — Коли я їм сказав, що хоч місяць повинні відпочити, — ніхто з них не захотів покинути малюків. Тут є велика людська таїна. Цих дітей кинули рідні. Матушки залишили заради Бога своїх батьків. І зараз їхні серця возз’єдналися. І всю ніч дитина спить спокійно й щасливо, а біля неї поруч, на підлозі, — матушка.

…Коли він з’являється на території, діти кидаються йому назустріч із криком «Тато!», «Тато!» Якось він сказав: «Коли прийде мій час і я буду відходити в інший світ, — заберіть від мене дітей, бо інакше я не зможу померти».

Вони й справді тримають його на цій землі своєю любов’ю. А він не просто допомагає дітям — увесь їхній біль пропускає крізь серце, рятуючи кожну безневинну дитячу душу. В нього десятки діагнозів, які насторожують лікарів і на які він просто не зважає. Переніс шість інфарктів і 12 операцій. Остання тривала вже кілька годин... І раптом серце зупинилося: клінічна смерть. Кожна хвилина тягнулася, мов вічність. Лише потім дізнався, що в найстрашнішу мить, коли він перебував між життям і смертю, діти не відходили від образів.

Стоячи навколішки, молилися за свого Батька, і ніхто не міг їх змусити піти з храму. Тепер він переконаний: в ту мить його врятувала всесильна дитяча Любов…

Лариса ДРАЮК, Людмила ЧЕРЕДАРИК