ДО МАЛИНКИ У СВІТЛИЦЮ

Home | ЦІКАВО | ДО МАЛИНКИ У СВІТЛИЦЮ
image

З НАГОДИ 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХУДОЖНИКА М.П. МАЛИНКИ

Мій земляк Микола Малинка був одним із тих митців, що, і самі не знаючи як, довели: непересічне мистецтво творилося і твориться не тільки в столицях, а й у малих містах та селах...
Він народився (16 лютого 1913 р.) і виріс в селі Лісняки на Полтавщині в Україні, що пізніше увійшло до складу райцентру Яготин на Київщині.  Яготин -  на диво мальовниче містечко (саме тут, до речі,  державний діяч радянської епохи М.С. Хрущов вирішив улаштувати місце відпочинку для апаратчиків, яке звалося в народі «хрущовською дачею»), отож знаходилося що малювати: як не батьківський двір з біленькою хатою вікнами до сонця, так кряжистого дуба над Супоєм, мальви повід тином та навколишні краєвиди.  Це буде пізніше, в Київському художньому інституті (1933-1937), коли художник-початківець  досить успішно напрацює свій власний  стиль, близький до класичного реалізму. Незважаючи на те, що країна потопала в дисгармонії  гуманних плакатів та криваво-бульдозерної політики Радянської влади, його мистецтво вже тоді настирливо шукало гармонію.  Потім його призвали на армійську службу, поблизу  Москви.  Саме тоді при Червоній Армії створили аматорську художню студію,  і Малинка стає одним з її перших учнів. Студії судилося стати добре відомою зараз Московською студією художників-баталістів імені Грекова, а Микола Малинка навчився  відтворювати на полотні динаміку та не на жарт зацікавився історією. 
Саме після студії він починає робити в своєму «захалявному зошиті» перші замальовки з бойового епосу та побуту українського козацтва.  Він не раз забуватиме про них і не раз повертатиметься протягом своїх молодих та зрілих років, щось підправляючи,  щось додаючи...  Коли ж було готове, не показував нікому, окрім близьких.  Хтось з метикуватих порадив, як повільнішало трохи, дати похорон опального гетьмана Івана Мазепи під безадресною назвою «Похорон кошового», і картину вдалося відправити навіть на столичну виставку. Ще пізніше полотна історико-патріотичної тематики ( серед них -  «Козача сотня повертається  з  походу», «Кобзарі», «Запорізький курінь вечеряє»,  диптих «Ясир» та «Невільничий ринок у Кафрі» та ін.) почнуть виставляти в місцевих музеях та Яготинській картинній галереї.
Але спочатку буде війна (1941-1945 рр.), яка зруйнує країну, змусить його покоління пройти ще через один голод, руйнацію та відбудову.  Українці продовжуватимуть жити  в  принижуючій національну гідність атмосфері:  інтелектуальний прошарок був загнаний  якщо не на той світ, так до Сибіру;  в церквах не правилося, а... зберігалося колгоспне зерно (багато ж церков було зруйновано й розграбовано, серед них  -  унікальна Троїцька церква в самому Яготині, збудована ще в 1880-их Кирилом Розумовським, останнім гетьманом  Лівобережної України);  національні та християнські традиції були доведені до такого рівня, що навіть удома пошепки христосувалися на Великдень, а в школі фарбована шкаралупа від крашанок під партою прирівнювалася до злочину...  Микола Малинка не мав іншого вибору, як призвичаїтися до життя.  Він малював те, на що був попит, –  портрети партійних керівників та вождів, замість ікон, та надуману бравурність колгоспних буднів, замість горя, що зачаїлося в  осиротілих сім’ях після насильницької колективізації та породженого нею Голодомору, війни та  голодного повоєння.  Він прагнув вливати живі почуття в свої ескізи, малюнки та картини, що  було і є для творчих людей немалозначним.  Окрім того, українці жили зі страхом голоду в душі;  вони будь-що повинні були мати окраєць хліба на столі для своїх дітей.  Малинка ж ще й почав відкладати грошенята на майбутній  дім  –  мрію, виношувану не одним сім’янином після руйнівної війни.  Та мине не один десяток років, доки він, маючи п’ять ротів у хаті,  стягнеться на нові стіни й дах над ними.  Зате це буде дім, який він вимріяв над своїми полотнами і яким снив ночами.  Я пам’ятаю цей дім на вулиці Шевченка в Лісняках, який в  1970-их став сенсацією для Яготина:  на всю стіну, що від вулиці, було викладено  мозаїчною плиткою постать молодої українки в вінку та сорочці-вишиванці, з бандурою в руках...  В автобусі можна було підчути, як сива бабуся, повагавшись трохи, тихенько пояснювала дитині: «То  наша Вкраїна, синочку».  Це були часи, вже настояні на вітрах «хрущовської відлиги», хоча люди, за звичкою, говорили на гострі теми ще пошепки. Однак приспана гідність озивалася ось такими епізодами в автобусах, по клубах, де стали створюватися аматорські хори й репетируватися вистави, чи й просто у вуличних розмовах: «Та який з нього Паньков?  Він же зроду був Панько!».
Він, наш Малинка, будив ту гідність без зайвого галасу, скромно, але настирливо, як  і його соратники -  краєзнавці-освітяни Олександр Непорожній та Олександр Луценко.  Обопільно вони докладали рук та душі до створення Яготинського краєзнавчого музею, який нині є центром вдало інтегрованих  краєзнавчих музеїв та історичних пам’яток в Яготинському районі.  Однак  за створення пам’ятника-погруддя Тарасу Шевченку молодий, ледь за сорок, митець вирішив узятися самотужки.  Шевченко не раз відвідував князів Рєпніних в Яготині, саджав каштани в парку, розмовляв з простим людом, писав і малював тут (до яготинської доби в його творчості належать поема «Тризна», повість «Близнюки» та «Археологічні записки»,  портрет князя Миколи Рєпніна та  його сім’ї, автопортрет ,  сепія «Шевченко малює селянський двір»,  записана з народних уст пісня «Соколе мій, чоловіче»...).  Тож  Яготин без такого пам’ятника був би наче без душі.  Художник починає працювати над проектом  -  короткими прихватками, розриваючись між заробітками, творчістю, сімейними турботами, громадськими справами і власною мрією: це має бути Шевченко-мислитель з його сократівським лобом і мудрим поглядом з-під кошлатих брів,  захованою під вусами хитрою посмішкою...  Він ніколи не ліпив  і не вирізьблював, а тут – узявся за обидва: ліпив і ліпив...  зминав наліплене і знову ліпив...  доки глина починала засихати під пальцями;  тоді він брався за звичайного  кухонного ножа;  різав... тесав... вдивлявся в обриси обличчя, що починало вимальовуватися з глини, і...  знову починав усе спочатку.  Аж поки не «впізнав» одного разу реального Шевченка. Погруддя ж виливали в бетоні вдвох із дружиною, Олександрою: замішували розчин, носили його відрами до бездонної, здавалося, форми, вставляли каркас...  Мине не один рік, доки пам’ятник  восени 1959 року було встановлено.  Це  стало подією, про яку довго говорили.  Для самого ж митця це була його особиста перемога над  тодішніми стереотипами, оскільки йому вдалося звести два світи, в якому жили радянські інтелектуали, - «офіційний світ» і «приватний світ» -  в один.
Мине не одне десятиріччя, доки творчі персоналії радянської доби відчують себе з розв’язаними руками.  Багато замальовок із “захалявного зошита”  М. П. Малинки, на той час вже члена Спілки художників СРСР та Товариства художників України, перекочували на олійні полотна, часом – у манері імпресіонізму, ставши надбанням музеїв, галерей, виставок та приватних колекцій.  У США  його роботи представлені сімейною галереєю Воскобійників (the  Woskob Family Gallery, Penn State Downtown Theater Center in  State College) у Пенсильванії, що виставлялася 1998 року в Нью-Йорку.  У Канаді дві його картини демонструються в залах Музею Т.Г. Шевченка в Торонто.  Як вони сюди потрапили?  У 1988 році хтось підпалив Музей Т.Г. Шевченка в Оквиллі, і вся експозиція згоріла дотла, музейникам довелося буквально «по порошині» відтворювати експозицію, цього разу вже для нового музею, що відкрився з часом (1995) в Торонто. Зберігачі української культури в Канаді звернулися до  всіх в Україні, кому не байдуже таке поняття, як «національна гордість», за допомогою.  Багато  відгукнулося, і було б дивом, якби серед них не виявилося людини великої душі  з мало кому відомого  тоді Яготина -  Миколи Малинки.  Він надіслав до музею  копію з портрета Кобзаря та полотно, що відображає флігель, в якому зупинявся поет-мислитель України, гостюючи в князів Рєпніних.  Цей флігель, до речі, як і спалений музей в Оквиллі, був реставрований в Яготині (завдяки ентузіасту збереження національної культури О.С. Непорожньому) також з пилу... «Пилинка до пилинки, і вже дорога...», - любив повторювати Микола Панасович. 
Його дорога була тернистою, але слід на ній залишений  добрий і світлий, без «крові», заздрості, гонитви за славою.  Навіть вже будучи увінчаним місцевим визнанням (по перебудові, йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Яготин»), він обходився  в своєму побуті без телефона, чекаючи, як і інші, своєї черги на проведення лінії.  Так і помер (1993) скромним художником, скульптором-самоуком...  Але Малинчина хата стоїть, продовжуючи притягувати до себе зір і душу перехожого. І Малинчина духовна світлиця кличе на вогник, як і колись. 
Тетяна  МАККОЙ,
незалежний  журналіст
Belleville, IL



Підписи до фото
1.Автопортрет  2. Думи мої...  -  1990 р., експонується  в Посольстві України в Австралії  3. Богоматір з дитям, копія з ікони М.Врубеля, 1992 р. експ. в Кирилівській церкві м.Києва, Україна  4. Кобзарі (або ще: Кобзарська рада)  - 1987 р.,  оригінал  експ. в картинній галереї м.Яготин на Київщині, Україна;  авторська репродукція  - у приватній колекції Воскобійників (State College, PA, USA)  5. Вічні мандрівники (Григорій Сковорода з кобзарем)  - 1975 р.   6.На верховині (Або: На високій долині) – 1959 р., з приватної колекції, м.Мельбурн, Австралія  7. Аркан, гуцульський танок -  1957 р., експ. в Міністерстві культури України  8.  «На панщині пшеницю жала...» (З серії «Шевченкіана») – 1959 р.   9. Розкуркулення (акварель) -  (дата невідома) 10. Танцюють «Метелицю» -  1962 р.   11. Лелеки на полі  –  1981 р.   12. Гречка цвіте – 1982 р.  13. Діти на човні (акварель)  - 1993 р.  14. Мальви  -  1993 р.

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (7 posted):

Steventex on 01/04/2017 10:55:58
avatar
КЛИЕНТСКИЕ БАЗЫ для всех кто много продает (для юрлиц и физлиц)! Узнайте подробнее! Skype: prodawez390 Email: prodawez393@gmail.com Whatsapp: +79139230330 Viber: +79139230330 Telegram: +79139230330
Thumbs Up Thumbs Down
0
example here on 23/03/2016 06:53:15
avatar
It is a great suggestions specifically to be able to people not used to blogosphere, quick and also correct information… Thank you regarding revealing this place. A necessity examine write-up.
Thumbs Up Thumbs Down
0
compression socks on 10/02/2016 05:05:40
avatar
This is certainly hence attractive plus artistic. I like a colorations plus whichever company may get them while in the mailbox might be smiling.
Thumbs Up Thumbs Down
0
Citi Commercial Pte Ltd on 29/01/2016 07:36:59
avatar
It is a great suggestions specifically to be able to people not used to blogosphere, quick and also correct information… Thank you regarding revealing this place. A necessity examine write-up.
Thumbs Up Thumbs Down
0
Garaung on 10/01/2015 10:39:29
avatar
I was <a href="http://uelhvglfxp.com">sesrouily</a> at DefCon 5 until I saw this post.
Thumbs Up Thumbs Down
0
Shorty on 01/01/2015 12:01:52
avatar
This <a href="http://rzbwfdcdlte.com">insghit's</a> just the way to kick life into this debate.
Thumbs Up Thumbs Down
0
Silvia on 31/12/2014 04:20:47
avatar
Not bad at all fellas and gaalls. Thanks.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 7 | displaying: 1 - 7

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: