Подружжя господарів на Полтавщині пригощає волонтерів та передає через них смаколики на фронт

0
102

За роки цієї неоголошеної війни домівку подружжя Людмили та Павла Лучинських із села Ялосовецьке Хорольського району Полтавщини, що розташоване за два кілометри від автошляху Київ — Харків, відвідали багато волонтерів із різних куточків України, котрі возять гуманітарну допомогу нашим воякам у зону бойових дій, а по дорозі заїжджають до привітної оселі полтавців, де завжди сервірований стіл і де гостям щиро раді в будь-який час доби. — Волонтери й військові дізнаються про нас одне від одного.

Оце тільки-но були волонтер з Яготина Армен Шахар’янц і куратор хоспісу для літніх людей з-під Броварів Олег Горбачов (він вивозить із прифронтової зони самотніх немічних людей, інвалідів).

То ми з чоловіком приготували, що встигли, й передали через них бійцям, — розповідає Людмила Лучинська, час від часу відлучаючись на кухню, бо паралельно ще й пече хліб для військовослужбовців. Пояснює, що сьогодні має прибути іще один екіпаж волонтерів. — Зазвичай волонтери попереджають, коли їх чекати. Телефонують заздалегідь, щоб ми встигли приготувати передачу на фронт. Коли приїжджають, неодмінно накриваємо стіл і всіх пригощаємо, а тоді вантажимо до автомобіля те, що приготували для бійців. Якщо хлопці їдуть здалеку, скажімо, із Закарпаття, зі Львівщини, то, буває, й ночують. Місця в нас для всіх вистачає — син і донька вилетіли з батьківського гнізда, тож їхні кімнати порожні. Ото як була така заметіль, що призвела до зупинки руху на трасі, то волонтери з-під Києва добилися під вечір до нашої хати, переночували, а зранку рушили далі. 

«Хто в Лучинських не їсть, той москаль»

Коли розпочалися бойові дії на сході України, Людмила й Павло Лучинські не могли сидіти склавши руки. Подружжя пригадує: коли по телевізору почали розказувати, що армія, мовляв, фактично розвалена, солдати неодягнені й ненагодовані, вони стали скуповувати продукти, речі для фронту, наскільки в них вистачило грошей.

Спакувавши все, чекали того моменту, коли якимось чином вийдуть на волонтерів. А потім випадково дізналися про волонтерський центр при Полтавській облдержадміністрації, завантажили купленим власний автомобіль та й відвезли до Полтави. 

— У волонтерському центрі дуже здивувалися, що ми так здалеку приїхали, — продовжує розповідь пані Людмила. — Ми сказали, що хотіли б допомагати, але ж затратно щоразу долати сто кілометрів в один бік і сто — в інший. Тоді нам дали номери телефонів київських волонтерів, які відвозили гуманітарну допомогу в зону бойових дій, а отже, проїжджали автодорогою Київ — Харків. І так пішло-поїхало. 

Спочатку Лучинські вивозили передачу для вояків на 252-й кілометр автотраси — причому постійно вночі, там, на трикутнику, зупиняли автомобіль і мигали фарами, аби їх помітили. А спілкуючись із волонтерами, бачили, наскільки ті втомлені. Отож почали запрошувати їх до себе додому: два кілометри — це не так далеко, а таки ж можна й перекусити, і трохи відпочити. Тоді й далека дорога видається не такою тяжкою. 

— Отак волонтери почали до нас заїжджати. Я люблю й умію готувати їжу. І обожнюю людей, які полюбляють смачно поїсти. Уже всі знають наш девіз: хто в Лучинських не їсть, той москаль, — жартує пані Людмила. — Я тепер завжди напоготові: весь час варю 16-літрову каструлю борщу, бо не завжди точно знаю, скільки людей навідається. Оскільки тримаємо птицю, то тушкую качку й заморожую, щоб потім її тільки розігріти. Маю й заморожені перець, голубці, вареники тощо. Практично все готую з продуктів зі свого городу й господарства.

Та й передачі на фронт Лучинські готують за рахунок власного господарства. Чого не мають, підкуповують. Стверджують: пенсія пані Людмили (1 447 гривень) — то солдатські гроші, на прожиття з неї принципово не беруть і копійки. Спершу тримали одну корівку, потім вирішили, що потрібно завести й другу. Тепер мають їх дві, з молока виготовляють кисломолочний сир, вершки, твердий сир і все передають нашим захисникам. 

— Городи збільшили удвічі — тепер їх близько двох гектарів, — зазначає пані Людмила. — Бо багато ж трави на сіно сіємо, садимо удвічі більше картоплі, помідорів — понад тисячу стебел. Передаємо на фронт і зелень, і зелений часник, і свіжі овочі, бо хлопцям потрібні вітаміни. Іще відправляємо консервовані огірки й помідори, салати, компоти. Щоб позначити свою консервацію, на дні банок завжди малюю маркером кружечки. І, знаєте, якось волонтери, їдучи з фронту, завезли нам порожні банки, вивантажили їх у дворі. І тут донька Рая, котра живе в Полтаві, а приїжджаючи в гості, також допомагає консервувати, кричить: «Мамо, твоя скляна тара з війни повернулася» — і показує банку, на дні якої моєю рукою намальований кружечок, — в очах у жінки зблискують сльози.

Пан Павло додає, що зараз роботи в селі дещо менше. Інша річ — з середини весни, влітку, коли не лише по господарству доводиться поратися, а й порядкувати на городах, заготовляти сіно.

При цьо­му, коли волонтери попередять, що заїдуть, хочеться ж воякам передати всього побільше. Тож подружжя готувало передачі на фронт, як правило, уночі. 

— Було таке, що тижнями не спали, — стверджує пан Павло. — Якось ліпили ­удвох вареники — дивлюся, а Людмила незчулася, як і заснула.

Загалом наліпили понад 10 тисяч вареників, 16 тисяч пиріжків, а потім уже й рахувати перестали. Окрім пирогів, пані Людмила пече хліб, який, запевняє, подобається бійцям. А от зварити холодець і розлити його в лотки — то вже завдання пана Павла. Плюс готують молочні продукти й дістають із погреба консервацію. Завжди передають і мішки, устілки, шкарпетки, інші необхідні речі. 

Люди, з якими звела війна, стали не просто друзями, а ріднею

— А інші жителі села вам допомагають? — цікавлюся. 

— Не так давно нашому односельцю — учаснику бойових дій, який уже демобілізувався, Сергію Горьовому — побратими притягнули з передової побитий автомобіль, що потрапив під бомбардування. Сергій разом зі своїм другом Вадимом Бондаревським за власний кошт відремонтував те авто й зібрався відганяти його на фронт. Отоді я пішла по дворах односельців, закликаючи допомогти завантажити салон автомобіля продуктами для наших вояків. Відгукнулися ті, що й завжди. Ото як напишу оголошення про те, що збираємося відправляти чергову передачу на фронт, то люди й собі щось приносять, але, як правило, активність виявляють одні й ті самі. До того ж і об’яву весь час хтось зриває, — нарікає пані Людмила. — А от місцевий фермер Віталій Корнієнко надає значну допомогу, не чекаючи, поки його про це попросять. Іноді приходиш додому — а на порозі стоять два мішки з борошном чи 20 літрів олії… І я знаю, що це Віталій залишив, бо тільки він на таке здатний. Іще моя сусідка по городу Алла Бондаревська теж, не чекаючи, поки її попросять, приносить і цибулю, й часник, і зелень. Усе це йде на приготування їжі для волонтерів. Окрім них, до нас заїжджають військовослужбовці, капелани, журналісти, інструктори, котрі курсують у зону бойових дій. 

— Кажуть, що харчування у вояків нині краще — не зрівняти з тим, що було на початку війни, — зауважую. 

— Оце бачите, хлопці нам привозять або передають через волонтерів подарунки: шеврони, прапори з надписами, тубус для протитанкової гранати, гільзи від снарядів, пробитий кулею снайпера чайник. Вручають і почесні відзнаки, подяки за волонтерську діяльність. А якось передали сухий пайок українського воїна — «йо-ма-йо», — Людмила Лучинська вживає емоційно-забарвлену лексику. — Галети в ньому з якоїсь тирси, яку не можна ні розжувати, ні розсмоктати. Тушонку й наші коти не схотіли їсти — це істинна правда. Державне харчування не зрівняти з домашнім. До того ж, коли солдатам щось передають із глибокого тилу, вони розуміють, що про них думають, турбуються, а отже, їм є кого захищати. Ми з Павлом уже інакше просто не можемо. Бачимо ж по телевізору, що коїться в зоні воєнних дій. Та якби не наші захисники, подібне було б і тут. Тож допомагатимемо бійцям, поки в нас будуть сили. 

Стіни вітальні Лучинських обвішані фотографіями волонтерів і вояків, які в них побували (а скільки іще їх зібрано в альбомах!). Пані Людмила наголошує: ці світлини, що гріють їй душу, висять поряд із родинними, бо люди, з якими їх звела за ці роки війна, — то вже не просто друзі, а родичі. 

— Ось карта України, на якій не по­значене наше село, тож ми приблизно визначили, де воно має бути. І самі волонтери, військові, котрі до нас навідуються, з’єднують його зі своїм населеним пунктом. Як бачите, на цій карті вже суцільні лінії. Кожен із наших гостей лишає якусь згадку про себе, — жінка показує мені книгу «Карателі», яку подарував сам автор — колишній учасник бойових дій на сході України Влад Якушев, підписавши її так: «Бабі Люді й діду Павлу за те, що завдяки вашим холодцям ми й на війні почувалися як удома», а також дві книжки іншого гостя — письменника Василя Базіва.

— А загалом у нас побували волонтери не тільки з України, а й із Франції, Італії, США, Чехії, Німеччини, Великої Британії, Ірландії. Мені подобається, що іноземці зовсім не соромляться й за столом пробують усі страви. Коли в нас гостювали французькі волонтери, я подала на стіл салат олів’є, що, як відомо, походить із паризької кухні. Французи здивувалися, бо, зрозуміло, він відрізняється від початкового рецепту. Тоді я уточнила: це, мовляв, український салат олів’є, — сміється Людмила Лучинська. — А от нещодавно ми приймали одночасно одинадцять осіб: волонтери з Німеччини Мартін Юрген і Людмила Лауф та парамедик Даніел Вестманн, котрі за власний кошт придбали реанімобіль, переганяли його в зону воєнного протистояння, їх супроводжували наші волонтери (цей реанімобіль уже передали до шпиталю міста Покровськ, що на Донеччині). У нас гостював і італійський журналіст та фотограф Роберто Траван (він неодноразово їздив у зону бойових дій) — досі з ним спілкуємося (до речі, тоді, коли в «ЛНР» повідомили «фейкову» новину про його зникнення на Донбасі, ми знали, що він уже в себе вдома). Це просто люди-легенди.

Насамкінець пані Людмила демонструє мені свіжоспечений хліб. Говорить, що вранці одну партію таких хлібин передала хлопцям на фронт. Тепер пече нову партію, після чого візьметься за пироги — має готуватися до вечірнього приїзду волонтерів. «Отак і живемо останні роки», — констатує. 

— Таких людей, як Людмила й Павло Лучинські, дуже мало, — запевняє член виконкому Ялосовецької сільської ради Ніна Іонова. — Я за можливості пропонувала їм свою допомогу, передавала і свіжі овочі, і консервацію. Не раз, було, прихо­джу до них, а Людмила вже напекла гору пиріжків і ще пече. Приготувала свіжо­здоєне молоко — воно розлите у пляшки, що стоять у холодній воді. Подружжя вирощує качок-шипунів, які йдуть на холодці воякам. Лучинські віддають фронту все, що можуть. Тому й говорю: таких безкорисливих людей, які б відривали від себе й віддавали останнє, — мало. 

 Ганна ЯРОШЕНКО

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here